Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки»

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ ТА ПРАВОВИХ УЯВЛЕННЯХ ЮРИСТІВ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Микола Віталійович Котенко — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0000

Автором у роботі акцентовано увагу на актуальності теми дослідження, метою якого є вивчення історії становлення уявлень про власність та інтелектуальну діяльність, що представлені в поглядах юристів Стародавнього Риму. У процесі дослідження було застосовано такі методи: аксіологічний методологічний підхід, що визначив стратегію наукового дослідження, та історико-правовий метод. Результатами дослідження є комплекс положень, які характеризують інтелектуальну власність як об’єкт сприйняття в період античності, а саме: підсумовано, що інтелектуальна діяльність є виключною передумовою виникнення інтелектуальної власності, яка створюється людиною та в подальшому стає як індивідуальним, так і суспільним надбанням. Тим самим інтелектуальна власність набуває відповідного ціннісного змісту, який визначається потребами, інтересами, культурними особливостями та рівнем розвитку конкретного соціального середовища. Незважаючи на прадавній фундамент виникнення інтелектуальної власності в житті суспільства, наголошено, що інтелектуальна власність як правовий і науковий феномен з’явилася не так давно, а саме в просвітницький період розвитку європейської державницько-правової думки. Проте для остаточного правового та наукового виокремлення інтелектуальної власності вона проходить тривалий період зародження й розвитку перших уявлень про інтелектуальну діяльність та її результати, де важливе значення має її осмислення в поглядах юристів Стародавнього Риму та правове забезпечення. У змісті роботи розкрито і проаналізовано погляди римських юристів на питання власності та прав на неї, наведено приклади правового забезпечення створення й обігу безтілесних (нематеріальних) об’єктів. Враховуючи проведений аналіз, автором зроблено ряд висновків, а саме: фактично вже в часи Стародавнього Риму формуються не лише світоглядні, але й правові уявлення, які в подальшому визначили пізнавальний базис для виокремлення інтелектуальної власності та її сприйняття як важливої і невід’ємної складової життєдіяльності суспільства. Зокрема, йдеться про: 1) виокремлення перших об’єктів нематеріального світу (творів мистецтва, театру, літературних джерел тощо), їх визнання як загальносоціального надбання і результату інтелектуальної творчості людини та відповідного автора (авторів), що пов’язані з такими об’єктами нематеріального світу, будучи наділеними відповідними інтересами щодо їх існування, використання, поширення, охорони та захисту; 2) визнання важливості й безальтернативності державного та правового гарантування непорушності прав та інтересів суб’єктів, які мають відношення до створення, обігу, охорони, використання об’єктів матеріального та нематеріального світу; 3) закріплення на правовому рівні прав і засобів гарантування інтересів суб’єктів на об’єкти нематеріального світу, недопущення їх порушення.

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА ПРО НАРУГУ НАД МОГИЛОЮ НА ТЕРЕНАХ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Олександр Володимирович Березніков — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0000

Стаття має на меті з’ясування еволюції законодавства на теренах сучасної України з особливою увагою до тих, що стосувалися осквернення могил і тіл померлих. Результати. Ці закони, уперше представлені в «Руській Правді», були сумішшю місцевих звичаїв, традицій і аспектів візантійського права. Згодом розуміння злочину розширилося й охоплювало не лише пряме заподіяння шкоди людині, а й порушення законів, посягання на духовну чи князівську владу, дії, що порушували громадський порядок. Обговорюється також вплив на ці закони Литовського статуту та Кримінального кодексу УРСР. Завершується текст обговоренням чинного законодавства, зазначається, що Кримінальний кодекс УРСР за своє понад 40-річне існування зазнав значних змін. Цей аналіз дає аргументовану позицію щодо розвитку права в історії України та його еволюцію із часом. Він підкреслює складність і динамізм правових систем, демонструючи, як вони адаптуються та розвиваються у відповідь на зміну суспільних норм і цінностей. Текст також підкреслює важливість історичного контексту для розуміння розвитку законів. Це показує, що закони не є статичними, а формуються різними факторами, включно з культурними традиціями, політичною динамікою та суспільними змінами. Висновки. Наприкінці стаття пропонує науковий погляд на правову історію України, проливаючи світло на походження й еволюцію законів, пов’язаних з оскверненням могил і тіл померлих. Це підкреслює важливість розуміння історичного контексту, у якому створювалися та розвивалися закони, і забезпечує цінну основу для подальших досліджень правової історії України й інших держав.

КОМЕРЦІЙНО ЦІННА ІНФОРМАЦІЯ З ОБМЕЖЕНИМ ДОСТУПОМ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАХОДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНФІДЕНЦІЙНОСТІ

Олеся Костянтинівна Василяка — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0000

Стаття має на меті з’ясування характеристик та основної сутності комерційної таємниці, визначаючи її ключові особливості, які дають змогу відрізнити її від інших видів інформації з обмеженим доступом, таких як державна таємниця. Важливими аспектами комерційної таємниці є: її реальна або потенційна цінність, унікальність інформації, яка пов’язана з діяльністю компанії та надає економічні й конкурентні переваги власнику; конфіденційність і обмежений доступ до такої інформації; а також заходи, які вживаються керівництвом для запобігання несанкціонованому доступу до комерційної таємниці. Результати. У національному законодавстві відсутній єдиний законодавчий акт, який би чітко визначав і систематизував інформацію, що вважається конфіденційною. Автор пропонує власне визначення цієї категорії як виду конфіденційної інформації та форми інформації з обмеженим доступом, яка може бути технічної, організаційної, комерційної, виробничої чи іншої природи, пов’язаної з діяльністю компанії, та має реальну або потенційну вартість через її невідомість третім особам, що надає власнику економічні переваги та конкурентну перевагу. Така інформація підпадає під спеціальний правовий режим, який обмежує доступ до неї та її використання, запобігаючи несанкціонованому доступу. Склад та обсяг комерційної таємниці, а також порядок її захисту встановлюються керівництвом компанії, установи чи організації. Висновки. Пропонуємо розуміти комерційну таємницю як особливий різновид конфіденційної інформації, доступ до якої обмежений і яка може бути технічною, управлінською, торговельною, виробничою або будь-якою іншою, пов’язаною з діяльністю компанії чи організації. Така інформація містить реальну чи можливу комерційну цінність, оскільки є невідомою для сторонніх, що дає її власнику економічні переваги та зміцнює його позиції на ринку. Інформація, яка утворює комерційну таємницю, захищена спеціальними правовими механізмами, які перешкоджають неавторизованому доступу до неї. Які дані входять до складу комерційної таємниці та яким чином вони захищаються, визначається керівництвом фірми, установи чи організації.

РЕЛІГІЙНІ ПЕРЕКОНАННЯ, ЯК ПІДСТАВА ПОРУШЕННЯ РІВНОПРАВНОСТІ ГРОМАДЯН (КРИМІНАЛЬНИЙ АСПЕКТ)

Ірина Сергіївна Смірнова — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0000

Мета. Питання кримінальної відповідальності за порушення рівноправності громадян було предметом дослідження багатьох українських науковців. Причому наявні два дисертаційні дослідження на заявлену тему: авторів В. М. Панькевича «Кримінально-правова характеристика порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії» та В. В. Курафєєва «Кримінальна відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками (ст. 161 КК України: аналіз складу злочину)». Проте питання особливостей кримінальної відповідальності за образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також за пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками релігійних переконань у контексті законодавства країн – членів ЄС, практики ЄСПЛ є досі недостатньо дослідженим і фрагментарним, тому залишається актуальним. Крім того, в умовах широкомасштабних військових дій на території України питання кримінальної відповідальності за порушення рівноправності громадян набуло не аби якого значення. Тому метою цієї статті є дослідити питання кримінальної відповідальності за образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також за пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками релігійних переконань у контексті тенденцій судової практики національних судів, практики ЄСПЛ та частково охопити порівняльний аспект кримінального законодавства, в межах заявленої теми, країн – членів ЄС та України. Методи. Для досягнення поставленої мети дослідження автором було застосовано такі методи. Для з’ясування змісту та поняття: образи почуттів, прямого та непрямого обмеження прав, встановлення прямих і непрямих привілеїв було застосовано діалектичний метод; для з’ясування законодавчих приписів – юридичний метод; для порівняння судової практики та законодавства ЄС з національним законодавством – порівняльний метод. Результати. Із цією метою було досліджено поняття релігійних переконань, форми образ почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, мотиви вчинення кримінального правопорушення, проаналізовано практику судів України щодо притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 161 КК України за ознакою «релігійні переконання», практику ЄСПЛ щодо посягання свободу мати релігійні переконання. Висновки. Автор дійшов висновку, що національні суди містять достатньо велику практику притягнення до кримінальної відповідальності за образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями. Проте така судова практика притягнення до кримінальної відповідальності за пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками релігійних переконань відсутня, що не свідчить про відсутність порушень у цьому контексті. Крім того, підкреслено важливість встановлення мотиву вчинення кримінального правопорушення, оскільки зазначене допоможе правильно кваліфікувати правопорушення.

МІГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА ПІД ЧАС ВІЙНИ: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА КОМПАРАТИВІСТИКА

Олександр Сергійович Сотула, Олеся Костянтинівна Василяка — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0000

Стаття має на меті з’ясування характеристик та основної сутності міграційної політики під час війни, визначаючи її ключові особливості, у тому числі шляхом проведення порівняльно-правового дослідження. Результати. Міграція, спричинена економічними факторами та глобальними конфліктами, створює значні проблеми, особливо нелегальна міграція. Некерований потік людей до ЄС потребує постійної взаємодії між країнами – членами ЄС і Шенгенської зони на міжнародному та національному рівнях. Нелегальне перебування на території країни може бути наслідком як законного, так і незаконного в’їзду. У європейському законодавстві не існує юридичного документа, який би обов’язково вимагав встановлення кримінальної відповідальності за незаконний перетин кордону в країнах-членах. Проте така діяльність підлягає покаранню майже в усіх країнах Європейського Союзу. Так, польський законодавець у ст. 264 Кримінального кодексу передбачає відповідальність за перетин кордону Республіки Польща всупереч положенням Закону: з використанням насильства, погрози, обману чи у співпраці з іншими особами або за організацію іншим особам перетину кордону Республіки Польща всупереч правилам. Положення польського кримінального закону, спрямовані на протидію явищу нелегальної міграції, також включають ст. 264a КК Республіки Польща, яка передбачає відповідальність за надання можливості або сприяння перебуванню іншої особи на території Республіки Польща всупереч положенням закону. Висновки. Кримінальний кодекс України вирішує це питання конкретними положеннями, особливо в умовах військово-політичного конфлікту, що триває. Помітною проблемою в Україні є ухилення від мобілізації, багато військовозобов’язаних намагаються виїхати з країни нелегально. Пропонуються зміни до Кримінального кодексу України, спрямовані на посилення кримінальної відповідальності за незаконний перетин кордону, зокрема за ухилення від мобілізації, а також заохочення для тих, хто добровільно повертається та повідомляє про своє кримінальне правопорушення. Ці складності підкреслюють необхідність надійних правових заходів для вирішення проблем, пов’язаних із нелегальною міграцією та ухиленням від мобілізації.

ВІДКЛАДЕННЯ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ У ЗВ’ЯЗКУ З НЕПРИБУТТЯМ ПРОКУРОРА В СУДОВЕ ЗАСІДАННЯ

Тарас Богданович Сеник — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0000

Метою статті є дослідження неприбуття прокурора в судове засіданняя як підстава для відкладення судового розгляду.Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-правові методи,зокрема статистичний, діалектичний, герменевтичний, догматичний.Результати. У статті на основі аналізу кримінального процесуального регулювання та правозастосовної практики здійснено наукову розвідку підстав відкладення судового розгляду у зв’язку неприбуттям прокурора в судове засідання та притягнення до відповідальності за порушення процесуальних прав і обов’язків.Не кожне відкладання судового розгляду обумовлене об’єктивними обставинами. Нерідко воноє наслідком зловживання працівниками прокуратури своїми процесуальними правами, а отже, неповагидо суду й інших учасників кримінального провадження. Аналіз судової практики свідчить про непоодинокі випадки процесуальних помилок, учинених під час застосування цієї підстави, що певною міроюпризводить до порушення безперервності розгляду кримінального провадження, розумності строківйого проведення й завершення.Стверджується, що серед підстав для відкладення судового розгляду однією з найпоширенішимє неприбуття прокурора в судове засідання без надання документів поважності такого неприбуття.У зв’язку з таким зловживанням у 2018 році Уповноважений Верховної Ради України рекомендувавГенеральній прокуратурі України провести узагальнення підстав неприбуття прокурорів на судовийрозгляд, крім того, здійснити систематизацію підстав і визначити можливі шляхи подолання підставнеприбуття.Обґрунтовано, що потрібно закріпити обов’язок суду повідомляти керівника органу прокуратурипро випадки повторної неявки прокурора в судове засідання без поважних причин або довготривалогоскладення та погодження прокурором процесуальних документів.Висновки. Важливим критерієм оцінки ефективності здійснення працівником прокуратуриповноважень під час судового розгляду є підтримання публічного обвинувачення й участь у судовомурозгляді. Виходячи з такого стану справ, ч. 1 ст. 324 КПК України передбачає можливість судувжити заходів для прибуття прокурора на судове засідання, однак кримінально-процесуальний законне дає жодних дієвих повноважень суду, щоб зобов’язати прокурора прибути на судовий розглядта у випадку зловживання притягнути до відповідальності. Крім того, неприбуття прокурора під чассудового розгляду є однією з найпоширеніших підстав відкладення судового розгляду в кримінальномупровадженні. Дослідження статистичних даних і правозастосовної практики дає підстави стверджувати, що прокурори інколи не являються в судове засідання без поважних підстав, тобто безнадання підтверджуючих документів щодо можливості неприбуття на судовий розгляд у визначенийчас і місце. З огляду на аналіз норм КПК України наголошується, що для вжиття заходів прибуттяпрокурора на судове засідання суд може порушити питання про відповідальність прокурора, однакуказаний спосіб не завжди дієвий, крім того, жодної гарантії щодо забезпечення прибуття прокурорана судовий розгляд не надається.Важливо зазначити, що неприбуття прокурора необов’язково відбувається через його вину, інколибувають випадки, коли це не залежить від його волі (наприклад, надмірна завантаженість, що передбачає підтримання публічного обвинувачення в різних судах, а тому неможливо бути присутнім у двохсудах одночасно).З викладеного можна зробити висновок, що суд позбавлений дієвих засобів впливу на неприбуття прокурора на судовий розгляд, а тому єдиним механізмом реагування на неповажні підстави неприбуття прокурора є відкладення судового розгляду. З огляду на це складним залишається питаннядотримання розумних строків і можливості прокурора затягнути судовий розгляд на довгий строк,що зумовить порушення основних засад кримінально-процесуального закону.Крім того, у статті звернено увагу, що ми маємо справу не тільки з неприбуттям прокурора насудовий розгляд, але й з іншими підставами відкладення судового розгляду, як-от відкладення судовогорозгляду у зв’язку з необхідністю заміни прокурора, у зв’язку зі зміною обвинувачення, відмовою відпідтримання публічного обвинувачення.З наведеної судової практики можна дійти таких висновків: 1) прокурор обов’язково повинен бутиприсутній на судових засіданнях; 2) група прокурорів не дає можливості забезпечити прибуття прокурора на судовий розгляд; 3) єдиний механізм неприбуття на судове засідання прокурора – відкластисудовий розгляд і порушити питання про відповідальність прокурора перед органом, який уповноважений притягнути до дисциплінарної відповідальності.

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗАЛУЧЕННЯ ДІТЕЙ ДО УЧАСТІ У ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТАХ

Віктор Олександрович Барчук — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0000

Цій статті поставлено за мету дослідження відповідальності за залучення дітей до участі у збройних конфліктах. Для досягнення задекларованої мети й отримання належних результатів дослідження використано таку сукупність методів: методи формальної логіки, порівняльно-правовий метод, метод контент-аналізу та формально-логічний метод. Результати та висновки такої діяльності. Діти як об’єкти системної дискримінації та проявів насильства є найменш захищеною категорією населення й потребують додаткових гарантій реалізації і захисту їх прав та інтересів, особливо під час кризових ситуацій, зокрема збройних конфліктів. Під час збройних конфліктів порушуються такі права дитини: право на життя та здоров’я, право на безпеку, право на освіту та розвиток особистості, право на перебування із сім’єю, право на захист з боку держави та ін. Серед шести визначених резолюціями Ради Безпеки ООН порушень прав дитини у рамках збройних конфліктів окремо виділяють «вербування дітей до збройних сил і використання у бойових діях», адже, за даними міжнародних правозахисних організацій, близько 250 тис. дітей-солдатів беруть участь у понад 30 збройних конфліктах. Формами залучення дітей до збройних конфліктів є виконання ролі корегувальників і шпигунів, примусова мобілізація неповнолітніх на тимчасово окупованих українських територіях, вербування представниками окупаційної влади до участі в незаконних збройних формуваннях, залучення до збору інформації щодо розміщення та переміщення ЗСУ, сприяння облаштуванню споруд військового призначення, залучення до військових навчань, забезпечення життєдіяльності окупантів, охорона та патрулювання вулиць і полонених та ін. Міжнародне гуманітарне право, ґрунтуючись на нормах звичаєвого характеру, категорично засуджує залучення дітей віком до 15 років до участі у збройних конфліктах як солдатів, визнає такі дії воєнним злочином і зобов’язує держави здійснювати моніторинг порушення прав дитини в умовах збройних конфліктів та розслідувати випадки незаконного залучення дітей до участі у воєнних діях. Заборона залучення дітей до участі у збройних конфліктах також знайшла своє відображення і в національному законодавстві України, проте законодавство не містить норми, яка би прямо вказувала на відповідальність у випадку залучення неповнолітніх до військових дій у складі законних військових формувань країни. У зв’язку із чим вбачається за потрібне визначення окремої норми в Кримінальному кодексі України щодо вербування та залучення дітей до участі у воєнних діях і збройних конфліктах.

ОЗНАКИ ГЕНОЦИДУ В РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІЙ ВІЙНІ ХХІ СТ. КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Андрій Володимирович Боровик, Дмитро Ярославович Мазепа — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0000

У цій статті поставлено за мету дослідження ознак злочинів геноциду в російсько-українській війні ХХІ ст. Для досягнення задекларованої мети й отримання належних результатів дослідження використано таку сукупність методів: порівняльно-правовий метод, логіко-юридичний метод, історико-правовий метод, нормативно-догматичний метод та ін. Результати та висновки такої діяльності. Геноцид – це воєнний злочин проти членів певної національної, етнічної, расової чи релігійної групи з умисною метою повного чи часткового її знищення та має спрямованість на ліквідацію культури й національної ідентичності групи людей. Міжнародне гуманітарне право передбачає кримінальну відповідальність за злочини геноциду – на рівні міжнародного правосуддя розглядаються справи щодо геноциду стосовно вищого військово-політичного керівництва держави, в інших випадках розслідування злочинів геноциду здійснюється на національному рівні. Міжнародно-правовий механізм запобігання воєнним злочинам передбачає, що у випадку, якщо певні діяння вказують на те, що може бути вчинено злочин геноциду, то суб’єкти міжнародних відносин зобов’язанні вжити всіх можливих заходів щодо цього попередження. Дії РФ під час російсько-української війни мають ознаки геноциду: публічні заклики до знищення українців як представників «нації. якої не існує»; цілеспрямовані обстріли критичної цивільної інфраструктури, переслідування та знищення проукраїнських громадян; фізичне знищення українців, зокрема масове здійснення тортур І страт українських військовополонених і цивільних, обстріли житлових будинків, повторні удари ракетами та безпілотниками під час рятувальних операцій; вжиття заходів щодо зміни національної ідентичності українських дітей; знищення та пограбування об’єктів культурної спадщини; відмова В доступі до гуманітарної допомоги та ін. Визнання Українською державою та рядом інших держав на офіційному рівні дій Росії проти України як геноциду демонструє готовність допомагати в документуванні та розгляді фактів геноциду, сприяє створенню спеціальних комісій та органів правосуддя, які розслідують і розглядають злочини геноциду, та зумовлює політичний тиск і вжиття дипломатичних заходів щодо РФ, яка вчиняє акти геноциду, та вжиття заходів щодо його попередження.

ЗАХИСТ ПРАВ КОРІННИХ НАРОДІВ: МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ДОСВІД УКРАЇНИ

Юрій Валерійович Капарулін, Олена Володимирівна Задорожня — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0000

Метою статті є вивчення формування законодавчої бази України щодо захисту прав корінних народів з урахуванням сучасних підходів до розвитку теми у сфері міжнародного права. В основу дослідження покладено історико-правовий, порівняльно правовий, формально-юридичний і метод документального аналізу. Результати. Тема захисту прав корінних народів є відносно новою як у міжнародному праві, так і в законодавстві України. Рубіжними подіями, стали, зокрема, прийняття Декларації ООН про права корінних народів (2007) на міжнародному рівні й ухвалення Закону України «Про корінні народи України» (2021) в українському законодавстві. Наразі залишаються актуальними питання, пов’язані з розвитком прав корінних народів, а саме: щодо дотримання прав корінних народів у світлі динамічних змін клімату, або можливостей корінних народів у сфері морського простору та ресурсів, або питання пошуку справедливості у світлі колоніального минулого та спроб подолання його наслідків для представників корінних народів тощо. Наголошується на актуальності подальшого вдосконалення Закону України «Про корінні народи України» 2021 року, зокрема, у частині доповнення переліку корінних народів України, та розвитку галузі шляхом прийняття нових підзаконних актів. Висновки. На думку авторів, Україна пройшла важливий етап формування засадничої нормативної бази, що стосується захисту прав корінних народів. У цьому процесі український законодавець керувався міжнародними принципами в цій сфері. Крім того, сучасне українське законодавство отримало нормативне визначення поняття «корінний народ», яке досі відсутнє в міжнародному праві. Разом із тим перед Україною стоїть завдання ратифікації міжнародних угод, які дадуть змогу не лише декларувати, але й гарантувати дотримання прав корінних народів, зокрема приєднання до Конвенції Міжнародної організації праці про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя 1989 року.

РЕГІОНАЛЬНИЙ СЕПАРАТИЗМ В УКРАЇНІ ТА КРАЇНАХ ЄВРОПИ

Ігор Миколайович Риженко, Павло Володимирович Яцкевич — Wed, 26 Jun 2024 00:00:00 +0000

У цій статті поставлено за мету дослідження окремих аспектів регіонального сепаратизму в Україні та країнах Європи. Для досягнення задекларованої мети й отримання належних результатів дослідження використано таку сукупність методів: історико-правовий метод, порівняльно-правовий метод, формально-логічний метод і метод контент-аналізу. Результати та висновки такої діяльності. Сепаратизм – це ідеологічно-політичний рух, який спрямовано на відокремлення частини території держави або групи людей від існуючої державної або територіальної структури з метою досягнення автономії або незалежності. Сепаратизм виступає прямою загрозою національній безпеці, посягає на територіальну цілісність і суверенітет держави, порушує принципи геополітичної безпеки, міжнародний престиж країни як суб’єкта міжнародних відносин. Передумовами сепаратизму є періоди соціо-культурної та політичної трансформації країни, послаблення державної влади, наявність етнічних і конфесійних конфліктів, географічна відокремленість регіону, відсутність спільної громадянської ідентичності, підтримка зовнішніх союзників сепаратизму, «експорт сепаратизму», створення розгалуженої системи агентів впливу тощо. Видами сепаратизму є етнічний, ціннісний, кримінальний, регіональний, релігійний, територіальний сепаратизм, сецесія, іредентизм, сепаратизм спрямований на набуття більшої автономії в межах держави. За регіональними особливостями сепаратизм поділяється на західноєвропейський, східноєвропейський, ісламський, азіатський, африканський, американський. Негативними наслідками сепаратизму є втрата контролю уряду держави над частиною території, збройні протистояння та жертви серед мирного населення, громадянські та міждержавні війни, соціально-економічні потрясіння та революції, створення та діяльність радикальних партій і терористичних організацій, створення квазідержав, посягання на національну й регіональну безпеку тощо. Подолання регіонального сепаратизму можливе за умови розробки стратегії протидії йому та вжиття ряду заходів у політичній, економічній, етнокультурній, релігійній і мовній сферах.