Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки»

ТЕХНІКО-ЮРИДИЧНІ ПОМИЛКИ: ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА МІСЦЕ У КЛАСИФІКАЦІЇ ЮРИДИЧНИХ ПОМИЛОК

Валерія Василівна Гусар — 2024-10-02

Метою наукової статті є класифікація юридичних помилок за різними правовими підставами та детальне розкриття саме техніко-юридичних помилок. Реалізація поставленої мети дозволить розмежувати наявні помилки та сприяти їх попередженню та швидкому усуненню компетентними суб’єктами у разі здійснення ними професійної практичної діяльності. Методологічну основу наукового дослідження становлять формально-юридичний метод, екстраполяція, системний метод дослідження, аналіз і синтез. Результатом статті став аналіз системи класифікаційних критеріїв та видів юридичних помилок, а саме: за ступенем визначеності, за юридичною значущістю, за мотивацією вольової діяльності суб’єкта, за видами професійної діяльності. З’ясовано, що в ході здійснення правотворчої діяльності суб’єктами нерідко допускаються техніко-юридичні помилки, які є окремим різновидом юридичних помилок. Проаналізовано міркування науковців щодо визначення поняття техніко-юридичної помилки та сформульовано власне розуміння родового поняття, згідно з яким техніко-юридичну помилку варто тлумачити як вид правотворчої помилки, що полягає в порушенні правотворчої техніки компетентним суб’єктом, і, як наслідок, негативно відображається на якості відповідного нормативно-правового акта і національного законодавства загалом. Виокремлено основні ознаки техніко-юридичних помилок та здійснено їх класифікацію за різними підставами. Особливу увагу зосереджено на класифікації, згідно з якою техніко-юридичні помилки поділяються на: мовні, логічні та процедурні. Кожен вид таких помилок проілюстровано на конкретному прикладі, що базується на нормах сучасного законодавства, зокрема наведено статті із Кримінального кодексу України та Закону України «Про Службу безпеки України». Наголошується, що тенденція зниження якості нормативно-правових актів полягає у поспішності розгляду важливих питань та, як наслідок, до систематичного допущення помилок у практичній діяльності. Тому основне завдання правової політики держави полягає у зменшенні кількості помилок, які мають суттєвий негативний вплив.

ОСОБЛИВОСТІ МЕДІАЦІЇ ЩОДО ВРЕГУЛЮВАННЯ СПОРІВ З ПРИВОДУ АВТОРСЬКОГО ПРАВА І СУМІЖНИХ ПРАВ

Микола Володимирович Бугаєнко — 2024-10-02

Мета – дослідити особливості медіації як альтернативного методу врегулювання спорів з приводу авторського права і суміжних прав; оцінити ефективність медіаційних процедур у вирішенні таких спорів, зосередивши увагу на основних перевагах та недоліках цього підходу. Методи. У статті застосовано комплексний підхід до дослідження, який включає аналіз правових норм, що регулюють медіацію у сфері авторського права і суміжних прав, а також порівняльний аналіз практики застосування медіації в різних юрисдикціях. Використано методи якісного та кількісного аналізу для оцінки ефективності медіаційних процедур, включаючи опитування експертів та аналіз статистичних даних. Результати. Дослідження показало, що медіація є ефективним інструментом для врегулювання спорів з приводу авторського права і суміжних прав. Застосування медіаційних процедур дозволяє сторонам досягти взаємовигідних угод, зменшити витрати на судові процеси та зберегти ділові відносини. Водночас виявлено, що успішність медіації значною мірою залежить від професіоналізму медіаторів та готовності сторін до співпраці. Також зазначено, що є необхідність у більш чіткому правовому регулюванні медіації в цій сфері для підвищення її ефективності. Висновки. Медійні процедури є перспективним методом врегулювання спорів з приводу авторського права і суміжних прав, що може значно підвищити ефективність вирішення таких конфліктів. Для подальшого розвитку медіації необхідно вдосконалити правове регулювання, підвищити рівень підготовки медіаторів та поширювати інформацію про переваги цього методу серед потенційних учасників спорів.

ПРАВОВІ АСПЕКТИ РОЗМЕЖУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО СЕРВІТУТУ ТА СУПЕРФІЦІЮ

Катерина Володимирівна Найда — 2024-10-02

Мета. Дослідження спрямоване на проведення порівняльного аналізу правових інститутів земельного сервітуту та суперфіцію в українському законодавстві. Основною метою є визначення спільних рис та відмінностей цих інститутів, а також розгляд їх практичного застосування. Це дозволить глибше зрозуміти правову природу земельного сервітуту та суперфіцію, їх значення для регулювання земельних відносин та дасть змогу уникати практичних проблем у їх застосуванні. Методи. У процесі дослідження застосовувалися методи порівняльного аналізу, системного підходу, а також аналізу нормативно-правових актів та судової практики. Метод порівняльного аналізу використовувався для визначення спільних та відмінних рис земельного сервітуту та суперфіцію. Системний підхід дозволив охарактеризувати правове регулювання цих інститутів у контексті системи земельного права. Аналіз нормативно-правових актів і судових рішень допоміг з’ясувати особливості правового регулювання та практичного застосування земельного сервітуту та суперфіцію в Україні. Результати. У результаті проведеного дослідження було встановлено спільні риси та суттєві відмінності між земельним сервітутом та суперфіцієм як самостійними інститутами земельного права. Було з’ясовано, що вони відрізняються за об’єктами права землекористування, строками, змістом та правовими наслідками. Також узагальнено доктринальні визначення суперфіцію та запропоноване власне визначення земельного сервітуту та суперфіцію. Висновки. Дослідження земельного сервітуту та суперфіцію показало, що ці інститути, незважаючи на спільну природу, мають суттєві відмінності в правовому режимі, межах використання та підставах припинення. Земельний сервітут, як правило, встановлюється для задоволення конкретних потреб суміжних земельних ділянок, тоді як суперфіцій надає більш широкі права на забудову та користування чужою земельною ділянкою. Проведений аналіз законодавства та судової практики виявив низку проблемних питань, зокрема: нечіткість визначень, відсутність єдиної судової практики, складність застосування цих інститутів на практиці. Це свідчить про необхідність подальшого вдосконалення законодавчої бази та розробки більш детальних методичних рекомендацій. Для ефективного використання земельного сервітуту та суперфіцію необхідно створити чіткі та зрозумілі правила для встановлення, зміни та припинення цих прав. Також пропонується спростити процедуру юридичного оформлення цих правовідносин за допомогою типових договорів. Сервітут забезпечує право обмеженого користування чужою земельною ділянкою для задоволення певних потреб, тоді як суперфіцій надає право забудови та експлуатації будівель на чужій земельній ділянці. Відмінності між цими інститутами полягають у їх об’єкті, тривалості користування та функціональному призначенні, а також підставах і юридичних наслідках припинення.

МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ КРЕДИТОРІВ У ПРОЦЕСІ БАНКРУТСТВА ПІДПРИЄМСТВ В УКРАЇНІ: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИЙ ПІДХІД

Катерина Вікторівна Бережна — 2024-10-02

У науковій статті аналізуються нововведення Кодексу України з процедур банкрутства, що набрав чинності у 2019 році, та їх вплив на механізми захисту прав кредиторів у контексті адміністративно-правового підходу. Мета полягає в комплексному дослідженні та оцінці механізмів захисту прав кредиторів у процесі банкрутства підприємств в Україні з акцентом на адміністративно-правовий підхід. Методами дослідження, якими користувався автор, були методи накопичування фактів, що мають відношення до об’єкта дослідження, методи аналізу фактів (оцінка, зіставлення, порівняння), методи вибору та обґрунтування наукових рекомендацій. Результати дослідження. Останні зміни у законодавстві радикально трансформували практику банкрутства в Україні, зокрема у напрямі більшої орієнтації на захист інтересів кредиторів. Стаття починається з огляду основних змін, що внесені до законодавства, які усунули необхідність отримання судового рішення про стягнення боргу і підтвердження виконавчої служби для подання заяви про банкрутство. Це значно скоротило часові та фінансові витрати на відкриття провадження у справі про банкрутство. Також було знижено кількість вимог до досудової санації, що робить її доступнішою для великих підприємств. Важливими нововведеннями є спрощення процедури ліквідації та вдосконалення механізмів захисту прав кредиторів. Відзначено значення розширених повноважень арбітражних керуючих, які отримали можливість визнання правочинів недійсними та повернення втрачених активів підприємства. Стаття також досліджує вплив нововведень на судову практику, де стало можливим притягнення до відповідальності несумлінних менеджерів та власників боржників. Зміни у регулюванні прав кредиторів також розглядаються крізь призму нових умов для зборів кредиторів. Кодекс чітко визначає умови їх повноважності, що сприяє більш прозорій та ефективній організації зборів. Крім того, Кодекс вводить нові правила щодо мораторію для забезпечених кредиторів, автоматично припиняючи мораторій після пів року. Автор підкреслює, що Кодекс дає кредиторам більше можливостей для реалізації своїх вимог і забезпечує кращий захист прав кредиторів порівняно з попереднім законодавством. Окремо розглядається автоматизація процесів і зміни у процедурах зборів кредиторів, що покращують ефективність процесу банкрутства. Висновки. Кодекс України з процедур банкрутства суттєво вдосконалює наявну правову систему, надаючи нові інструменти для захисту прав кредиторів і забезпечення більш ефективного процесу банкрутства. Це сприяє як покращенню ситуації з боргами в Україні, так і підвищенню рівня довіри до правової системи загалом.

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ПРАКТИКИ ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ (ДОСУДОВОЇ) ПРОБАЦІЇ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Ігор Ярославович Білас — 2024-10-02

Метою статті є виявлення деяких проблемних питань практики застосування інституту (досудової) пробації у кримінальному судочинстві, пошук та пропозиція шляхів їх вирішення задля сприяннязабезпеченню стабільності судової практики з питань функціонування (досудової) пробації у кримінальному провадженні.Методи. Для досягнення мети застосовувався діалектичний методологічний підхід, що дозволиврозглянути правозастосовну практику у взаємозв’язку та взаємозалежності між собою та положеннями законодавства і дійти висновку про їх внутрішню неузгодженість. Для виявлення проблемнихпитань судової практики та формулювання висновків використовувались формальнологічні методианалізу, синтезу та узагальнення. З метою надання рекомендацій, які сприятимуть вирішеннювизначених проблем правозастосування та підвищенню ефективності судової практики, такожзастосовувався метод прогнозування.Результати. У статті висвітлюються деякі проблеми практики застосування інституту (досудової) пробації у кримінальному провадженні.Констатовано, що у зв’язку із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення виконання кримінальних покарань та реалізації прав засуджених» № 1492-VIII від 07 вересня 2016 року, яким кримінальний процесуальний закон (КПК України) булодоповнено ст. 314-1, що врегульовує процесуальний механізм складання та введення до кримінальногопровадження досудової доповіді органу пробації, на практиці виникла низка проблем, пов’язаних ізпроцесуальним статусом нового учасника судового провадження – представника персоналу органупробації, а також значенням досудової доповіді про особу обвинуваченого для суду під час ухваленнярішення про вид та міру покарання.З’ясовано, що суди, внаслідок відсутності необхідних матеріалів для підготовки досудової доповіді,зобов’язують прокурора надати представнику персоналу органу пробації доступ до матеріалів кримінального провадження, пов’язаних із встановленням обставин, передбачених п. п. 4, 5 ч. 1 ст. 91 КПКУкраїни. Проте такий підхід судів першої інстанції вступає у суперечність з вимогами кримінальногопроцесуального закону з огляду на встановлений порядок ознайомлення із матеріалами справи учасників судового провадження та повноваження прокурора.З огляду на фактичну відсутність у представника пробації можливості здійснювати ознайомленняіз матеріалами провадження до початку судового розгляду, автором запропоновано два підходи довирішення подібної ситуації: правозастосовний та законодавчий. Перший полягає у встановленнісудами достатнього строку підготовки досудової доповіді із можливістю його пролонгації та паралельним продовженням судового розгляду кримінального провадження. Другий підхід зумовлює необхідність внесення змін до КПК України шляхом закріплення мінімального строку складання доповідіоргану пробації, який би завершувався не раніше закінчення з’ясування обставин кримінального провадження та переходу до судових дебатів.Виявлено, що Кримінальний касаційний суд Верховного Суду у своїй практиці додержуєтьсяпозиції, відповідно до якої досудова доповідь представника персоналу органу пробації має рекомендаційний характер для суду, яку останній може врахувати на основі своїх дискреційнихповноважень. Разом із тим аналіз практики цього ж суду вказує на її непослідовність із зазначеного питання. В окремих випадках він скасовує рішення судів нижчої інстанції з мотивів їхневідповідності даним та висновкам досудової доповіді в частині призна ченого покарання.Автором наголошено, що доповідь органу пробації є доказом у кримінальному провадженні, щозумовлює не тільки її рекомендаційний характер для суду на етапі ухвалення вироку, але й необхідністьоцінки ним змісту цієї доповіді. Висновки. Зроблено висновок, що судове рішення, в якому не наведено мотивів неврахуваннядосудової доповіді у разі призначення виду та міри покарання, підлягатиме скасуванню.