Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки»

АБСОЛЮТНА МОНАРХІЯ У КРАЇНАХ СКАНДИНАВІЇ: СПРОБА ТИПОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

2026-02-12T08:17:19+00:00

Стаття ставить за мету дослідження скандинавського типу абсолютної монархії з визначенням особливостей політичного впровадження та юридичного оформлення абсолютизму в Данії та Швеції. Для досягнення мети застосовано низку методів, у тому числі герменевтичний, системний, структурний, метод історичного аналізу, порівняльно-історичний, формально-логічний. Результати. Встановлено, що політичне та юридичне затвердження абсолютної монархії у Швеції і Данії у другій половині ХVІІ ст. засвідчило два різні шляхи формування абсолютистської держави у Північній Європі. Виявлено, що обидві монархії реагували на схожі виклики – воєнне перевантаження, фінансову кризу та боротьбу з домінуванням аристократії, – однак механізми легітимації влади монарха й характер правового оформлення істотно відрізнялися. Здійснено аналіз процесів легітимації влади монарха в обох державах. Встановлено, що у Швеції абсолютизм юридично оформився поступово, рішеннями Ріксдагу 1680, 1682 і 1693 рр. Підкреслено, що відсутність єдиного конституційного акту зробила шведський абсолютизм гнучким, бюрократичним і залежним від практики управління. Виявлено, що у Данії утвердження абсолютизму мало різко виражений переломний характер: політичний переворот 1660 р. ліквідував станову монархію, а Королівський закон 1665 р. юридично закріпив необмежене панування монарха. Підкреслено, що данський абсолютизм був детально юридично регламентованим, централізованим і максимально персоніфікованим, що забезпечило королю виняткову повноту влади. Висновки. Шведський і данський абсолютизм репрезентують дві типологічні моделі: еволюційну, станово-легітимовану й гнучку у Швеції та радикальну, кодифікованy, класично-абсолютну в Данії. Саме ці відмінності зумовили різну політичну динаміку обох держав у XVIII ст.

КОНСТИТУЦІЙНІ ВИМІРИ ЗЕЛЕНОГО ПЕРЕХІДНОГО ПРАВОСУДДЯ В КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОГО ДОСВІДУ

2026-02-12T08:17:31+00:00

Метою статті є дослідити поняття «зеленого» перехідного правосуддя, конституційних, національних та міжнародних підходів до «зеленого» перехідного правосуддя, а також сформувати загальні рекомендації щодо нормативного регулювання «зеленого» перехідного правосуддя на державному рівні. У статті були використані такі методи: діалектичний, який уможливив простеження генези поняття «зеленого» перехідного правосуддя в історичному та суспільно-правовому розвитку, порівняльно-правовий метод і метод аналізу, зокрема, при вивченні міжнародного досвіду впровадження «зеленого» перехідного правосуддя. Результати. У статті проаналізовано міжнародний досвід, практичні прецеденти і конституційні механізми подолання екологічних збитків під час та після збройного конфлікту, що може бути ефективним для України на різних етапах миротворчих процесів. Досліджено релевантний для України досвід екологічного конституціоналізму, що передбачає охорону довкілля, як невід’ємну частину конституційного порядку, та механізмів відновлення справедливості для українських спільнот – зокрема для українського села як осередка національної самосвідомості. Висновки. Наголошено на доцільності переосмислення класичних інститутів перехідного правосуддя, зокрема відшкодування шкоди, встановлення правди, проведення інституційних реформ та розробок політик пам’яті, з позицій інтегрування принципів «зеленого» перехідного правосуддя у конституційну архітектуру держави з дотриманням права на здорове довкілля. Сформовано теоретичний зміст поняття «зеленого» перехідного правосуддя, як частини екологічного конституціоналізму та складової конституційного правопорядку. Воно передбачає поєднання структур і підходів, притаманних традиційному перехідному правосуддю, з впровадженням у кожній із них механізмів визнання та реагування на шкоду, заподіяну природі, людині, спільнотам і суспільствам.

ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАВ НА ТОРГІВЕЛЬНІ МАРКИ ТА ДОМЕННІ ІМЕНА

2026-02-12T08:17:45+00:00

Метою статті є здійснення аналізу чинного адміністративно-правового механізму захисту прав інтелектуальної власності на торгівельні марки та доменні імена, визначення його найважливіших особливостей при зверненні до Антимонопольного комітету України, виявлення його майбутніх тенденцій розвитку. Методологічною основою дослідження є системно-структурний метод дослідження, що дозволив встановити взаємозв’язки між захистом торгівельних марок та доменних імен. Формально-юридичний метод дозволив проаналізувати правові норми, які визначають порядок та форми адміністративно-правового захисту. Метод прямого моделювання дозволив авторам прогнозувати тенденції розвитку законодавства про захист торгівельних марок та доменних імен. Результати. Проаналізувавши наукову літературу і законодавство автори виділяють наступні особливості адміністративно-правового захисту прав на торгівельні марки: 1) основною умовою належного правового захисту є наявність правових норм, що встановлюють захист прав. 2) Механізм адміністративно-правового захисту включає такі елементи: а) наявність адміністративних процедур; б) державний контроль; в) заходи адміністративного примусу. 3) Адміністративні процедури передбачають подання скарг, заяв про порушення прав на зазначенні об’єкти. 4) Органом контролю за захистом прав інтелектуальної власності є Державна митна служба України, яка забезпечує перевірку на митному кордоні товарів та веде митний реєстр об’єктів інтелектуальної власності. 5) Щодо адміністративної відповідальності, вбачається, що є необхідність введення відповідальності за дії з реєстрації доменного імені з недобросовісною метою. Висновки. Як підсумок зазначається, що правовий режим торгівельних марок та доменних імен суттєво відрізняється. При вирішенні проблемних питань між торгівельною маркою та доменними іменами відіграє факт зареєстрованої торгівельної марки. Майбутніми тенденціями розвитку законодавства можливі 1) запровадження електронної системи на конфліктність торгівельних марок та доменних імен; 2) надання повної і достовірної інформації про реєстранта доменного імені.

ЦИФРОВІЗАЦІЯ МИТНИХ ПРОЦЕДУР ЯК ОБ'ЄКТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2026-02-12T08:17:57+00:00

Метою статті є комплексне науково-теоретичне осмислення цифровізації митних процедур як об’єкта адміністративно-правового регулювання. Для досягнення поставленої мети у статті сформульовано такі завдання: проаналізувати доктринальні підходи до розуміння цифровізації як правового та управлінського явища; з’ясувати правову природу митних процедур в умовах упровадження цифрових технологій, категорію «правове регулювання», «адміністративно-правового регулювання»; охарактеризувати основні критерії систематизації законодавства в цій сфері. Методи. Методологічною основою роботи є загальнофілософські та спеціально-юридичні методи пізнання, зокрема формально-логічний, формально-юридичний, порівняльно-правовий та системно-структурний. Зокрема, за допомогою методів аналізу і синтезу здійснено узагальнення наукових підходів до визначення цифровізації митних процедур; системно-структурний метод застосовано для розкриття взаємозв’язку досліджуваних категорій; формально-юридичний метод використано для дослідження змісту адміністративно-правових норм, що регламентують цифровізацію митних процедур. Результати. Встановлено, що цифровізація митних процедур є самостійним, комплексним та динамічним об’єктом адміністративно-правового регулювання, який поєднує інформаційно-технологічні інструменти, принципи й форми, методи, а також адміністративні процедури й публічно-управлінські повноваження суб’єктів публічної адміністрації тощо. Доведено, що ефективність цифрової трансформації митної діяльності безпосередньо залежить від системності та узгодженості адміністративно-правового регулювання, здатного забезпечити баланс між автоматизацією процесів, дотриманням прав учасників митних правовідносин і захистом публічних інтересів. Висновки. Подальший розвиток адміністративно-правового регулювання цифровізації митних процедур має ґрунтуватися на вдосконаленні нормативно-правової бази із врахуванням міжнародних стандартів, чіткому визначенні компетенції уповноважених суб’єктів забезпечення цифровізації митних процедур та запровадженні єдиних підходів до функціонування цифрового митного середовища із митним середовищем ЄС, що сприятиме підвищенню прозорості, ефективності та результативності митної політики нашої держави під час євроінтеграційних процесів.

ПРАВО ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ ЩОДО ГРОШОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

2026-02-12T08:18:12+00:00

Метою статті є виявлення теоретико-правових і практичних проблем реалізації права військовослужбовців на судовий захист щодо грошового забезпечення в адміністративному судочинстві та обґрунтування пропозицій щодо їх усунення в умовах воєнного стану. Методи. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально-юридичні методи пізнання. У процесі дослідження застосовано аналіз і синтез для з’ясування правової природи грошового забезпечення військовослужбовців та змісту їхнього права на судовий захист. Формально-юридичний метод використано для тлумачення норм Конституції України, законодавства у сфері соціального забезпечення військовослужбовців та процесуальних механізмів судового захисту. Порівняльно-правовий метод дав змогу зіставити національне правове регулювання з міжнародними стандартами захисту прав військовослужбовців. Метод узагальнення судової практики застосовано для аналізу рішень національних судів у спорах щодо нарахування та виплати грошового забезпечення. Системно-структурний та логіко-правовий методи використано для формування наукових висновків і пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання судового захисту прав військовослужбовців. Результати. Встановлено, що в умовах воєнного стану військовослужбовці мають право на судовий захист своїх прав щодо грошового забезпечення, звертаючись до адміністративних судів, які визнають обов›язковість виплат (окладів, премій, винагород) згідно з законодавством, а для досудового вирішення спорів – до Департаменту фінансів Міноборони України. Указано, що судова практика підтверджує право на захист військовослужбовців, якщо є несвоєчасні або неповні виплати, адже грошове забезпечення включає різні складові, встановлені постановами уряду, як-от оклади, надбавки та премії. Судовий захист виступає ефективним механізмом відновлення порушених прав військовослужбовців в адміністративному судочинстві, забезпечуючи баланс між публічними інтересами держави та приватними інтересами особи. Висновки. Право військовослужбовців на судовий захист щодо грошового забезпечення є складовою конституційного права на судовий захист та важливим елементом системи соціальних гарантій осіб, які проходять військову службу. Судовий захист військовослужбовців щодо грошового забезпечення потребує вдосконалення нормативного регулювання та забезпечення єдності правозастосовної практики.

ПЕРЕКЛАДАЧ ЯК СУБ’ЄКТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД У КОНТЕКСТІ СТАНДАРТІВ ДОСТУПУ ДО ПРАВОСУДДЯ

2026-02-12T08:18:30+00:00

Метою статті є комплексне дослідження правового статусу та функціонального призначення перекладача у судовому правосудді з позицій забезпечення права на справедливий суд і доступу до правосуддя. Методологічну основу дослідження становлять методи аналізу й синтезу, формально-юридичний та структурно-функціональний методи, за допомогою яких узагальнено наукові підходи до процесуального статусу перекладача та визначено його роль у механізмі забезпечення права на справедливий суд. Результати. У науковій статті комплексно проаналізовано правову природу та функціональне значення перекладача у системі судового правосуддя крізь призму забезпечення права на справедливий суд і доступу до правосуддя. У межах дослідження здійснено узагальнення доктринальних підходів до розуміння ролі перекладача як самостійного учасника процесуальних правовідносин, діяльність якого безпосередньо впливає на ефективність реалізації процесуальних прав і свобод осіб, що не володіють мовою судочинства. Особливу увагу приділено аналізу мовної доступності правосуддя як складової принципів рівності сторін, змагальності та права на захист, що дозволяє розглядати переклад не як технічний елемент судового розгляду, а як юридично значущий інструмент забезпечення справедливості процесу. У статті виконано системний аналіз міжнародних і національних правових підходів до регулювання участі перекладача у судовому провадженні з акцентом на їх узгодженість та взаємодоповнюваність. Здійснено концептуальне осмислення перекладацької діяльності у контексті гарантування реального, а не декларативного характеру процесуальних прав, зокрема можливості особи усвідомлювати зміст обвинувачення, процесуальні дії та правові наслідки судових рішень. Визначено, що ефективність судового перекладу залежить не лише від формального залучення фахівця, а й від якості лінгвістичного супроводу, професійної компетентності та дотримання етичних стандартів діяльності перекладача. Окремий акцент зроблено на дослідженні професійно-кваліфікаційних вимог до перекладача, що залучається до судового провадження. Проаналізовано значення спеціальної підготовки, володіння юридичною термінологією, здатності точно й повно відтворювати правову термінологію без спотворення їх змісту. Обґрунтовано, що перекладач у судовому процесі виконує функцію процесуального гаранта, який забезпечує баланс між формальними вимогами судочинства та фактичними можливостями особи реалізувати свої права. Також здійснено узагальнення підходів до етичних засад діяльності перекладача, що розглядаються як необхідна умова довіри до результатів судового розгляду та легітимності правосуддя загалом.

ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ СТАТУС ПЕРЕКЛАДАЧА ТА ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОЧИНСТВА: КОМПЕТЕНТНІСТЬ, ПРОФЕСІЙНА КВАЛІФІКАЦІЯ ТА ДОСТУП ДО ПРАВОСУДДЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ УКРАЇНИ ТА РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩІ

2026-02-12T08:18:44+00:00

Стаття присвячена порівняльно-правовому аналізу регулювання правового статусу перекладача у кримінальному судочинстві України та Республіки Польщі. Мета дослідження полягає у виявленні ключових аспектів статусу перекладача, включаючи його визначення, вимоги до компетентності, права та обов’язки, механізм залучення, систему сертифікації та відповідальність. Результати. Аналіз показує глибокі структурні та практичні відмінності між двома системами регулювання, незважаючи на спільне визнання важливості перекладача для забезпечення справедливого суду та імплементації міжнародних стандартів. Статус перекладача регулюється виключно Кримінальним процесуальним кодексом, який відносить його до категорії «інших учасників». Законодавство не встановлює чітких критеріїв компетентності або обов’язкової системи сертифікації, обмежуючись лише загальною вимогою володіння необхідними мовами. Це призводить до довільності у виборі, відсутності єдиного публічного реєстру та варіативності якості перекладу в судах. У Польщі запроваджено комплексну двоєдину модель, що базується на спеціальному Законі «Про професію присяжного перекладача» (2004) та положеннях Кримінально-процесуального кодексу. Ця система вимагає обов’язкової сертифікації через складання складного державного екзамену (писемна та усна частини, включаючи переклад юридичних текстів). Успішне складання екзамену, наявність вищої освіти та прийняття присяги забезпечують внесення до офіційного публічного реєстру, який веде Міністр Справедливості. Польська система також гарантує справедливу компенсацію та передбачає кримінальну відповідальність за неякісний переклад. Висновки. Польський досвід, що відповідає Директиві ЄС 2010/64/ЄС, демонструє професіоналізований та прозорий підхід, який ефективно гарантує високу якість перекладу й довіру до правосуддя. На основі порівняльного аналізу запропоновано низку рекомендацій для українського законодавця, спрямованих на створення подібної комплексної системи, включаючи запровадження обов’язкової сертифікації та публічного реєстру, для гармонізації українського законодавства з міжнародними стандартами.

УЧАСТЬ ПЕРЕКЛАДАЧА ПІД ЧАС ПРОВЕДЕННЯ НЕГЛАСНИХ СЛІДЧИХ (РОЗШУКОВИХ) ДІЙ В УКРАЇНІ: НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

2026-02-12T08:18:57+00:00

У статті здійснено комплексний аналіз правових і практичних аспектів участі перекладача під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні України. Актуальність дослідження зумовлена зростанням кількості кримінальних проваджень, у яких фігурують іноземці, особи без громадянства, а також громадяни України, які не володіють державною мовою на належному рівні, що об’єктивно потребує залучення перекладача на різних стадіях досудового розслідування, зокрема під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Мета. Метою дослідження є аналіз нормативно-правових підстав участі перекладача та визначення ризиків неправомірного перекладу, що впливають на допустимість доказів і реалізацію права на справедливий суд. Методи дослідження: для реалізації та досягнення мети, отримання обґрунтованих висновків в процесі дослідження використано наступні методи: аналіз нормативних актів (КПК України, Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність»), контент-аналіз наукових праць, порівняльно-правовий метод, кейс метод в процесі вивчення практики Верховного Суду та ЄСПЛ, систематизація та узагальнення результатів для формування науково обґрунтованих висновків. Результати. Проаналізовано положення Кримінального процесуального кодексу України, Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», міжнародно-правові стандарти у сфері забезпечення права на справедливий суд, зокрема практику Європейського суду з прав людини щодо гарантій мовних прав учасників кримінального провадження. Особливу увагу приділено доктринальним підходам вітчизняних науковців до визначення процесуального статусу перекладача, його прав та обов’язків, а також меж участі під час негласних слідчих (розшукових) дій. Розкрито специфіку залучення перекладача в умовах конфіденційності та негласності таких процесуальних заходів, проаналізовано проблеми фіксації результатів негласних слідчих дій, пов’язані з перекладом аудіо – та відеоінформації, а також питання допустимості доказів, отриманих за участю перекладача. Наведено приклади національної судової практики та рішень ЄСПЛ, у яких розкрито значення перекладача як гарантії реалізації права на захист і справедливий судовий розгляд. Зроблено висновки про необхідність удосконалення кримінального процесуального законодавства України в частині чіткого нормативного врегулювання участі перекладача під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також вироблення єдиних стандартів залучення та оцінки результатів його діяльності.