Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки»

ВОЙОВНИЧА ДЕМОКРАТІЯ. ПРАВО НА ПОВСТАННЯ. ЗАХИСТ ДЕМОКРАТІЇ

2025-07-10T08:13:00+00:00

Мета. Метою статті є розгляд концепції войовничої демократії, її суперечностей та меж легітимного захисту демократії, а також у розгляді права на повстання як потенційного елементу демократичного процесу. Авторка ставить під сумнів усталене протиставлення демократії і насильства, наголошуючи на тому, що демократія як політична система не лише потребує захисту, але іноді вимагає використання засобів, що суперечать її власним принципам. Методи. У дослідженні застосовано міждисциплінарний підхід, що поєднує політичну філософію, правову теорію та аналіз конкретних історичних прикладів. Основна увага зосереджена не на юридичному аналізі, а на філософському осмисленні співвідношення між демократією, насильством і правом на спротив. Результати. Показано, що войовнича демократія є не лише моделлю захисту від антидемократичних загроз, але й потенційно небезпечним механізмом для згортання прав і свобод. Підкреслено, що апеляція до «самозахисту демократії» часто використовується як політичне виправдання репресивних практик. Авторка розглянула різні підходи до розуміння захисту демократії. У статті також проаналізовано історичні приклади (Німеччина), які демонструють складність визначення меж допустимого в демократичному режимі. Висновки. Демократія як жива політична форма не може бути зведена до набору процедур. Її збереження часто потребує вибору між свободою та безпекою, а іноді – і перегляду самого поняття легітимності. У цьому контексті право на повстання розглядається не як загроза демократії, а як одна з форм її радикального захисту у виняткових ситуаціях.

ДО ПРОБЛЕМИ УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОТИДІЇ БУЛІНГУ

2025-07-10T08:13:09+00:00

Мета. Дослідити наукові психолого-педагогічні і юридичні підходи до виявлення ознак та формулювання дефініції булінгу на підставі чого визначити шляхи удосконалення нормативно-правового забезпечення протидії вказаному негативному соціальному явищу. Методи. Під час дослідження використовувалися загальнонаукові методи аналізу, синтезу та узагальнення наукових джерел та нормативно-правових актів а також наукове прогнозування можливих наслідків реформування законодавчої бази протидії булінгу. Результати. Важливим аспектом розгортання системи нормативно-правового забезпечення протидії булінгу є визначення його типових ознак, які можуть бути використані в якості формування відповідних дефініцій як соціально-психологічного так і нормативно-правового характеру та стати підставами для удосконалення нормативно-правового та правозастосовного забезпечення. До найвагоміших ознак булінгу пропонується віднести його суспільну небезпеку, насильницький характер, здійснення стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи або такою особою з метою завданням моральної, фізичної чи іншої шкоди або емоційного приниження, наявність прямого умислу, систематичність або повторюваність, агресивність і наявність сторін, що супроводжується дисбалансом їх фізичних сил та соціального статусу. Визначення булінгу в законодавчому полі пропонується Кодексом України про адміністративні правопорушення та Законом України «Про охорону дитинства». В той же час трактування, запропоновані вказаними нормативно-правовими актами містять суперечності, які передусім полягають у непогодженості обмеження кола учасників булінгу лише учасниками освітнього процесу чи поширення його на учасників всіх дитячих закладів. Зазначена колізія унеможливлює невідворотність відповідальності за таке діяння. Висновки. Аналіз та узагальнення досліджень проблематики булінгу дозволяє визначити, що він розглядається як соціально небезпечне явище, яке полягає у насильстві яке здійснюється стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи або такою особою з метою завданням моральної, фізичної чи іншої шкоди або емоційного приниження і передбачає наявність прямого умислу, систематичність або повторюваність, агресивність і наявність сторін, що супроводжується дисбалансом їх фізичних сил та соціального статусу. Здійснені заходи щодо удосконалення правового механізму протидії булінгу потребують удосконалення передусім в аспекті подолання існуючих правових колізій та надання йому системності та координованості.

РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У СФЕРІ ПРОТИДІЇ ЕКСПЛУАТАЦІЇ ЛЮДИНИ НА ОСНОВІ СТАНДАРТІВ МІЖНАРОДНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА: МІЖДИСЦИПЛІНАРНА МОДЕЛЬ ДОКТРИНАЛЬНОЇ РЕФОРМИ

2025-07-10T08:13:17+00:00

Актуальність теми. В умовах збройної агресії проти України особливої ваги набуває необхідність перегляду чинного кримінального законодавства у сфері протидії експлуатації людини відповідно до міжнародних стандартів, зокрема практики Міжнародного кримінального суду та Європейського суду з прав людини. Зростання випадків системного сексуального та трудового поневолення цивільного населення в умовах збройного конфлікту вимагає нормативного реагування, що ґрунтується на міжнародно визнаних правових засадах. Мета. Метою дослідження є формування доктринальної моделі реформування кримінального законодавства України, що передбачає гармонізацію з практикою Міжнародного кримінального суду та Європейського суду з прав людини у частині кваліфікації експлуатаційних правопорушень, з урахуванням контексту збройного конфлікту. Методи. У дослідженні застосовано компаративний, системно-структурний та формально-юридичний методи, що дозволили зіставити положення Кримінального кодексу України з міжнародними кримінально-правовими стандартами, а також проаналізувати правозастосовну практику Міжнародного кримінального суду та Європейського суду з прав людини щодо експлуатації особи. Результати. На основі індикативних матриць встановлено, що чинна редакція ст. 438 КК України не забезпечує належного охоплення воєнних злочинів, пов’язаних з експлуатацією. Визначено необхідність запровадження Концепції адаптації Кримінального кодексу України до вимог Римського статуту та Конвенції про захист прав людини. Висновки. Запропонована модель реформування дозволяє посилити кримінально-правові гарантії захисту особи, зменшити ризики порушень Конвенції у національній правозастосовній практиці та забезпечити інтеграцію України в європейський і міжнародний правовий простір.

ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА/АБО ЗВІЛЬНЮЮТЬ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА САМОВІЛЬНЕ ЗАЛИШЕННЯ ЧАСТИНИ АБО МІСЦЯ СЛУЖБИ

2025-07-10T08:13:25+00:00

У цій статті поставлено за мету дослідження юридичних обставин, за яких військовослужбовець може бути звільнений від кримінальної відповідальності за СЗЧ та обставин, що виключають кримінальну відповідальність за даний вид військових кримінальних правопорушень. Для досягнення задекларованої мети та отримання належних результатів, використано таку сукупність методів: аналіз нормативно-правових актів, системний метод, формально-логічний метод, метод тлумачення норм права, функціональний метод. Результати та висновки такої діяльності. Визначено, що СЗЧ посягає на порядок несення військової служби та негативно впливає на боєздатність ЗСУ та інших військових формувань, а також на обороноздатність держави загалом. Розмежовано дві групи обставин, що впливають на юридичну долю військовослужбовця, який вчинив СЗЧ – обставини, що виключають кримінальну протиправність діяння та обставини, що звільняють від кримінальної відповідальності. Встановлено, що за наявності обставин, що виключають кримінальну протиправність діяння, діяння хоча формально й містить ознаки злочину, проте не визнається злочинним, оскільки втрачає свою суспільну небезпечність та/або протиправність. Здійснено поділ цих обставин на ті, що виключають кримінальну ступінь суспільної небезпечності діяння, ті, що виключають кримінальну протиправність діяння, та ті, що виключають одночасно суспільну небезпечність і протиправність. До недоліків правового регулювання застосування норм, що виключають кримінальну відповідальність за СЗЧ, віднесено непряме застосування загальних норм кримінального законодавства до специфічних військових правопорушень та складність визначення втрати діянням суспільної небезпечності або його «легалізації» в умовах воєнного стану. Визначено, що механізм звільнення за СЗЧ базується на положеннях законодавства, які передбачають можливість звільнення військовослужбовця, який вперше вчинив таке діяння, за умови його добровільного з’явлення із зізнанням та повідомлення всіх обставин вчинення, а також відсутності умислу на повне ухилення від військової служби. Зазначено, що в практиці звільнення від кримінальної відповідальності в період воєнного стану можуть враховуватися такі обставини, як вчинення Серед недоліків правового регулювання звільнення від кримінальної відповідальності виділено розмитість критеріїв визначення умислу на повне ухилення від військової служби, що може призвести до суб’єктивізму в правозастосуванні. Запропоновано напрями вдосконалення правового регулювання, включаючи створення детальних роз’яснень для правозастосовних органів, забезпечення єдності судової практики, проведення тренінгів для військових юристів, законодавче закріплення чітких критеріїв оцінки умислу та розвиток реабілітаційних програм для військовослужбовців.

ВПЛИВ МІЖНАРОДНИХ ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТІВ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ НА ФОРМУВАННЯ ПІДХОДІВ ДО ЗАБОРОНИ ЕКСПЛУАТАЦІЇ ЛЮДИНИ В МІЖНАРОДНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ ТА НАЦІОНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

2025-07-10T08:13:33+00:00

Актуальність теми. Необхідність осмислення історичних витоків правових стандартів у сфері заборони експлуатації людини зумовлюється потребою їх подальшого вдосконалення в умовах збройних конфліктів. В умовах війни в Україні, зокрема масових переміщень населення, функціонування окупаційного режиму на тимчасово захоплених територіях, виникають нові, адаптовані до сучасних реалій форми експлуатації. Це потребує критичного переосмислення усталених норм міжнародного гуманітарного права, зіставлення їх з історичним досвідом і виявлення концептуальної спадкоємності в системі правового регулювання. У цьому контексті історія міжнародних збройних конфліктів першої половини ХХ століття виступає джерелом не лише нормативного змісту, а й практичних висновків, що можуть бути використані для вдосконалення національних та міжнародних механізмів захисту особи. Мета. Метою статті є висвітлення ролі міжнародних збройних конфліктів першої половини ХХ століття у формуванні правових підходів до заборони експлуатації людини в міжнародному кримінальному праві та національному законодавстві. Особливу увагу приділено нормативній еволюції після Першої та Другої світових війн, кодифікації правових стандартів у Женевських конвенціях, діяльності міжнародних трибуналів і закріпленні положень у Римському Статуті Міжнародного кримінального суду. Методи. У дослідженні застосовано історико-правовий метод для аналізу передумов формування міжнародно-правових норм, компаративний метод – застосований для порівняння міжнародних і національних правових підходів до кваліфікації експлуатації в умовах збройного конфлікту, а також формально-юридичний підхід для тлумачення норм міжнародних договорів. Міждисциплінарний підхід використано для поєднання елементів міжнародного гуманітарного, кримінального, конституційного та трудового права у контексті правового регулювання заборони експлуатації. Результатами дослідження є встановлення визначального впливу практики масової експлуатації людей під час збройних конфліктів першої половини ХХ століття на формування норм міжнародного гуманітарного та кримінального права щодо заборони рабства, примусової праці, сексуального поневолення та залучення дітей до воєнних дій. Окреслено, яким чином міжнародні стандарти вплинули на структурні зміни у національному кримінальному законодавстві. Висновки. Воєнний досвід ХХ століття продовжує впливати на зміст міжнародно-правових стандартів щодо заборони експлуатації людини. Історичний аналіз дає змогу критично оцінити ефективність чинних правових норм, зокрема в умовах сучасних збройних конфліктів, а також слугує підставою для перегляду й уточнення кваліфікуючих ознак і вдосконалення національного законодавства з урахуванням гібридних викликів сучасності.

ЕКСПЛУАТАЦІЯ ДИТИНИ В УМОВАХ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА: КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

2025-07-10T08:13:42+00:00

Актуальність теми. Проблема експлуатації дітей в умовах домашнього насильства набуває особливої значущості в контексті зростання кількості задокументованих випадків прихованого, системного насильства в сімейному середовищі. Таке насильство нерідко супроводжується залученням дитини до різноманітних форм використання – трудового, сексуального, психологічного або протиправного. Незважаючи на наявність окремих кримінально-правових норм, чинне законодавство України не забезпечує комплексного та належного рівня охорони прав дитини, яка перебуває в ситуації тривалого насильства. У таких випадках експлуатація є не лише наслідком протиправної поведінки дорослих, а й формою продовження насильницького впливу, що здійснюється батьками або особами, які виконують функції опікунів, із використанням їхнього офіційного статусу та владного становища. Мета. Метою дослідження є встановлення змістовних ознак і форм експлуатації неповнолітніх у контексті домашнього насильства, аналіз сучасного стану їхнього кримінально-правового захисту в Україні та формулювання концептуальних пропозицій щодо вдосконалення відповідного законодавства з урахуванням міжнародних стандартів у сфері захисту прав дитини. Методи. У межах дослідження застосовано порівняльно-правовий, формально-юридичний, системно-структурний та міждисциплінарний методи. Це дало змогу дослідити поняття експлуатації у контексті домашнього насильства, проаналізувати міжнародно-правову базу, а також вітчизняне кримінальне законодавство, в аспекті забезпечення належного правового захисту дитини. Результатами дослідження. У межах дослідження встановлено, що чинна кримінально-правова система України не забезпечує належного рівня захисту дітей, які зазнають експлуатації в умовах домашнього насильства. Основною причиною цього є відсутність у законодавстві спеціалізованого складу кримінального правопорушення, що охоплював би використання неповнолітнього у трудовій, сексуальній, протиправній або іншій діяльності, яка здійснюється під впливом системного насильства. З’ясовано, що експлуатація в сімейному контексті здебільшого має латентний характер, ґрунтується на зловживанні владною позицією батьків або осіб, які здійснюють опіку, та реалізується в умовах психологічної залежності дитини. Це суттєво ускладнює виявлення, розслідування і правову кваліфікацію таких діянь. Доведено, що поняття експлуатації потребує розширення з урахуванням нематеріальних, нефізичних та опосередкованих форм впливу, а також визнання внутрішньосімейного середовища як окремого простору підвищеної вразливості. Підкреслено, що ізольоване кримінально-правове регулювання без належного залучення механізмів сімейного права, діяльності соціальних служб та психологічної підтримки не здатне забезпечити ефективну протидію цим правопорушенням. Висновки. Зроблено висновок, що ефективне реагування на експлуатацію дітей у контексті домашнього насильства можливе лише за умови поетапної модернізації кримінального законодавства. Зокрема, необхідним є запровадження окремого складу кримінального правопорушення, що фіксує використання дитини в умовах системного сімейного насильства, із врахуванням залежнісно-психологічних форм впливу. Запропоновано вдосконалити понятійний апарат чинного законодавства, розширивши визначення експлуатації та визнавши сімейне середовище потенційним джерелом високого ризику для прав дитини. Обґрунтовано доцільність створення інтегрованого механізму взаємодії кримінального, сімейного та соціального права з метою раннього виявлення таких випадків, їх належної правової кваліфікації та забезпечення реабілітації потерпілих дітей. Окреслено перспективні напрями подальших досліджень, зокрема у сфері гармонізації національної правозастосовної практики з положеннями Стамбульської конвенції, Конвенції ООН про права дитини та міжнародними стандартами захисту дітей від експлуатації.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ТА ОРГАНІЗАЦІЯ АПАРАТУ СУДУ: ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН ТА МОЖЛИВІСТЬ ЙОГО ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ В УКРАЇНІ

2025-07-10T08:13:51+00:00

Метою наукової статті є комплексний аналіз правового статусу та організації апарату суду в Україні та зарубіжних країнах, виявлення нормативно-правових прогалин у вітчизняному законодавстві та обґрунтування можливості їх подолання шляхом імплементації позитивного зарубіжного досвіду. Стаття спрямована на розробку рекомендацій щодо удосконалення організації судового апарату в Україні, підвищення ефективності судочинства та забезпечення довіри до судової влади через призму передового досвіду міжнародної практики. У процесі дослідження використано комплекс загальнонаукових та спеціально-правових методів, зокрема: порівняльно-правовий метод – для аналізу організації апарату суду в зарубіжних країнах та виявлення можливостей адаптації їх досвіду в Україні; системний підхід – для узагальнення отриманих результатів і формування висновків; та формально-юридичний метод – для аналізу норм законодавства. Результати. Було встановлено наявність істотних прогалин у національному законодавстві щодо правового статусу апарату суду, зокрема відсутність чіткого нормативного визначення, нечітке регулювання посадових обов’язків працівників, а також недостатнє фінансово-ресурсне забезпечення їхньої діяльності. Зазначені проблеми негативно впливають на ефективність судочинства та рівень суспільної довіри до судової влади. Проаналізовано зарубіжний досвід, зокрема Франції, Австрії, Німеччини, Грузії та Польщі, який засвідчив доцільність чіткої структуризації судового апарату, впровадження інституту Rechtspfleger, подальше впровадження інституту досудової медіації та спеціалізованих судових утворень. Обґрунтовано необхідність закріплення поняття «апарат суду» в українському законодавстві, а також необхідність реалізації положень Плану дій Ради Європи для України на 2023–2026 рр. у сфері матеріально-технічного забезпечення судової системи. Висновок. Ефективна організація апарату суду є ключовою умовою належного функціонування судової влади та є одним з ключових кроків до євроінтеграції України. Імплементація деяких зарубіжних практик може суттєво підвищити ефективність правосуддя в Україні та подолати інші наявні сьогодні проблеми. Запропоновано конкретні кроки щодо законодавчого та інституційного вдосконалення судового апарату з урахуванням національних особливостей і міжнародних рекомендацій.

РЕЦЕНЗІЯ НА МОНОГРАФІЮ А. В. КОВАЛЕНКА «КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО ЗБИРАННЯ, ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ»

2025-07-10T08:14:00+00:00

РЕЦЕНЗІЯ НА МОНОГРАФІЮ А. В. КОВАЛЕНКА «КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО ЗБИРАННЯ, ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ»