Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки»

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВЕ ОСМИСЛЕННЯ ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2025-10-01T13:26:30+00:00

У статті поставлено за мету філософсько-правове осмислення верховенства права в умовах воєнного стану.Для досягнення задекларованої мети та отримання належних результатів, використано таку сукупність методів: аналіз нормативно-правових актів, системний метод, формально-логічний метод, метод історичного аналізу, герменевтичний метод. Результати та висновки такої діяльності. У статті проаналізовано філософсько-правові аспекти верховенства права в умовах воєнного стану, що розглядається як інтегративний принцип правопорядку та водночас моральний орієнтир у кризових станах. Окреслено аспекти історичноїеволюції ідеї верховенства права від античних концепцій до сучасного міжнародного та національного правового дискурсу. Визначено ключові ознаки принципу верховенства права, серед яких законність, правова визначеність, заборона свавілля, доступ до правосуддя, рівність перед законом та гарантія основних прав і свобод. Здійснено філософський аналіз впливу воєнного стану на функціонування правової системи. Підкреслено, що введення надзвичайного режиму не скасовує, а трансформує дію принципу верховенства права, зберігаючи його гуманістичне підґрунтя. Визначено, що ключовим викликом у цей період є досягнення рівноваги між потребою забезпечення державної безпеки та необхідністю захисту фундаментальних прав людини.У роботі акцентовано увагу на значенні філософсько-правових підходів до осмислення воєнного стану як правової реальності, що поєднує реалії сили та ідеали справедливості. Підкреслено, що навіть у період збройного конфлікту право не повинно зводитися до інструменту примусу, а має залишатися основою легітимності влади та довіри громадян. Виконано порівняльний аналіз підходів до обґрунтування обмежень прав у кризових ситуаціях, зокрема крізь призму ідей Т. Гоббса та Дж. Локка. З’ясовано, що українська модель правового регулювання воєнного стану більшою мірою відповідає концепції природних невідчужуваних прав, які можуть бути обмежені лише у виняткових випадках та виключно задля збереження суспільного блага. Особливу увагу приділено принципу тимчасовості обмежень, що розглядається як запобіжник узурпації влади та гарантія відновлення демократичного порядку після завершення надзвичайних умов.

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОСТІ ВИЩОЇ РАДИ ПРАВОСУДДЯ: ДОСВІД УКРАЇНИ ТА ІСПАНІЇ

2025-10-01T13:26:35+00:00

Мета наукової статті полягає у дослідженні сучасної проблематики дієвості правового забезпечення формування Вищої Ради Правосуддя, зокрема, аналізу інституційних повноважень щодо призначення членів Вищої Ради Правосуддя. Також автор планує проаналізувати передумови та причини кризи правосуддя, яка відбулась в Іспанії і була обумовлена саме тривалим неоновленням складу органу суддівського врядування та розглянути особливості національного законодавства Іспанії, правового статусу Генеральної судової ради.Методи, що застосовані під час дослідження цієї теми: системний аналіз, порівняння, методи логічного та структурного аналізу, за допомогою яких було висвітлено правові засади формування Генеральної судової ради Іспанії окреслює передумови і причини тих складнощів, які призвели до блокади цього органу. Результатом статті стало формулювання актуальних викликів щодо формування конституційного органу, окреслення різних підходів до розуміння ролі органів суддівського врядування в системі органів правосуддя, визначені недоліки та непослідовні риси інституційного правового регулювання процесу відбору та призначення кандидатів на зайняття посади члена Вищої Ради Правосуддя. Висвітлено основні деталі рішення ЄСПЛ “Lorenzo Bragado and Others vs. Spain», в якому розкрито питання тривалої відсутності призначень у Генеральну судовураду, обумовлене затяжною неможливістю досягти консенсусу між політичними партіями у парламенті.Висновки. В цілому, стаття присвячена актуальній та важливій тематиці забезпечення дотримання стандарту незалежності системи правосуддя від зовнішніх чинників, зокрема щодо конституційного статусу органу суддівського врядування в системі правосуддя. Окрім оцінки нормативно-правової бази, важливо розуміти функціональну суб’єктність органу суддівського врядування: йдеться про розмежування представницької та управлінської функції, сутність яких прямо впливає на підхід до інституційного складу порядку призначення. Окремої уваги заслуговує питання щодо наявності легітимних очікувань у кандидатів на зайняття посади члена органу суддівського врядування щодо результатів конкурсу та наявності спору про право, особливо зважаючи на політичний характер роботи суб’єктів призначення. Окремої уваги заслуговує окреслення можливості захисту права на справедливий суд для осіб, які беруть участь у конкурсному відборі на зайняття посади, а не вже її займають. Невоєчасне оновлення складу органу суддівського врядування призводить не тільки до посягання на об’єктивний суспільний інтерес у дотриманні конституційного порядку, а й може призвести до порушення вже суб'єктивних прав окремих зацікавлених осіб.

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПРАВА НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ: ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ

2025-10-01T13:26:39+00:00

Стаття присвячена вивченню та аналізу становлення конституційного права на судовий захист на території сучасної української держави від перших держав до сучасності. Метою статті визначено встановлення генези виникнення та розвитку права на судовий захист та його розвиток під впливом різних чинників. Зокрема, відзначення впливу різних держав та нормативних документів, які заклали основні засади сучасного розуміння судового захисту. Методологія. Дослідження включали хронологічний, історико-правовий дозволили, порівняльний та системний аналіз, що дозволило простежити еволюцію інституту судового захисту від перших держав на території сучасної України. Метод узагальнення дозволив зробити відповідні висновки на основі дослідженого матеріалу.Досліджено характерні особливості забезпечення та реалізації права на судовий захист порушеного права у такі історичні періоди як Київська Русь, Галицько-Волинське князівство, Велике Князівство Литовське, Речі Посполитої, Австро-Угорської та Російської імперій, а також СРСР. У результаті дослідження встановлено, що протягом століть право на судовий захист трансформувалося від звичаєвих норм "Руської Правди" до прогресивних кодифікованих актів, таких як Литовські Статути, що запровадили професійну адвокатуру та апеляційні механізми. Особливу увагу приділено впливу іноземних правових систем (польської, австро-угорської,російської), а також значним змінам у радянський та сучасний періоди. Для кожного періоду та територій властивими є наявність певних систем судочинства, яка залежно від регулювання місцевим законодавством надавала громадянам можливість обстоювати порушені права в суді. Висновки свідчать, що розвиток права на судовий захист на українських землях був складним, багатовекторним процесом, де поєднання місцевих традицій та запозичених інститутів формувало унікальну правову культуру. Перспективи подальших досліджень полягають у більш детальному аналізі впливу конкретних правових актів та їх рецепції в окремих регіонах України із врахуванням сучасних викликів та міжнародних стандартів у сфері судового захисту прав людини.

УЧАСТЬ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У ЗЕМЕЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ: ДОСВІД КРАЇН ЄС

2025-10-01T13:26:43+00:00

Мета. Стаття присвячена аналізу досвіду участі місцевих громад та їх представницьких органів у регулюванні земельних відносин у зарубіжних країнах, зокрема Латвії, Австрії та Швеції, у контексті пошуку релевантних практик для вдосконалення місцевого врядування в Україні. Дослідження не має на меті критику національної системи, натомість зосереджене на вивченні потенційно корисних підходів, які можуть бути адаптовані з урахуванням українських реалій. Актуальність дослідження зумовлена потребою гармонізації українського земельного законодавства із загальноєвропейськими стандартами децентралізованого управління та участі громадян у прийнятті рішень на місцевому рівні.Методи. Застосовано сукупність загальнонаукових і спеціально-юридичних методів, зокрема аналіз, порівняння, формально-правовий та системний підхід. Дослідження базується на порівняльному аналізі правових моделей Латвії, Австрії та Швеції, що демонструють різні розуміння повноважень органів місцевого самоврядування до прийняття рішень у сфері землекористування. Особливу увагу приділено законодавчим механізмам забезпечення участі громад, процедурній прозорості та контролю, а також інституційній ролі муніципалітетів у здійсненні землеуправлінських функцій.Результати. Встановлено, що в країнах ЄС участь громад у регулюванні земельних відносин забезпечується через дієві механізми консультативної демократії, прозорість процедур та інституційну підтримку муніципалітетів. Значну увагу приділено запобіганню конфліктам інтересів та забезпеченню збалансованого розвитку територій. Вивчення таких практик дає змогу сформулювати орієнтири для адаптації українського земельного законодавства до європейських вимог. Також окреслено загальні закономірності взаємодії між органами місцевого самоврядування та громадянами, що сприяють більш ефективному використанню земельних ресурсів.Висновки. Проаналізовані практики європейських країн заслуговують на увагу як приклади ефективної організації участі громад у сфері земельного врядування. Водночас, слід підкреслити, що Україна також має напрацьовані правові інструменти, які можуть успішно реалізовуватися за умови послідовного нормативного та інституційного забезпечення. Запозичення зарубіжного досвіду потребує зваженого підходу з урахуванням національного контексту, правових традицій та рівня розвитку місцевого самоврядування. Варто не лише орієнтуватися на західні зразки, а й розвивати власну правову культуру з урахуванням сучасних викликів та потреб громад.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОДІЛУ ЯК ФОРМИ РЕОРГАНІЗАЦІЇ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ ТОВАРИСТВ

2025-10-01T13:26:47+00:00

Мета. У статті розглядається питання поділу як однієї з найбільш актуальних процедур реорганізації юридичних осіб у сучасному національному економічному просторі. Дослідження спрямоване на з'ясування правової природи поділу, його місця в системі корпоративних реорганізацій та його концептуального розуміння в доктрині і законодавстві.Методи. Дослідження базується на поєднанні загальнонаукових і спеціальних правових методів. Діалектичний метод було використано для визначення еволюції концепції поділу. Порівняльно-правовий аналіз дав змогу дослідити законодавство та практику України й обраних держав-членів ЄС, зокрема Польщі, Німеччини та Італії. Формально-правовий метод застосовувався для тлумачення відповідних положень національного та європейського законодавства, зокрема Директиви ЄС 2017/1132, яка гармонізує ключові аспекти корпоративного права. Доктринальний аналіз використовувався для дослідження протилежних наукових поглядів на тип правонаступництва у результаті поділу.Результати. Дослідження демонструє, що правове регулювання поділу в Україні залишається фрагментарним і недостатньо систематизованим, будучи прямо передбаченим лише для окремих організаційно-правових форм, таких як акціонерні товариства та товариства з обмеженоювідповідальністю. На противагу цьому, законодавство ЄС встановлює дві основні форми поділу акціонерних товариств: шляхом приєднання та шляхом створення нових товариств, при цьому остання значною мірою відповідає українській моделі. Висновки. Дослідження підтверджує, що інститут поділу як форма реорганізації юридичних осіб потребує істотного доктринального уточнення та законодавчого удосконалення в Україні. Гармонізація з правом ЄС, зокрема з Директивою 2017/1132, видається вирішальним кроком до забезпечення системного, послідовного та ефективного регулювання.

ДЕТЕРМІНАНТИ КОНФЛІКТУ СПОСОБІВ ЗАХИСТУ СУБ'ЄКТИВНИХ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ (НА ПРИКЛАДІ ЗАХИСТУ ПРАВ НА НЕРУХОМЕ МАЙНО)

2025-10-01T13:26:51+00:00

Мета статті полягає у визначенні детермінант конфлікту способів захисту суб'єктивних цивільних прав на прикладі цивільних відносин, що складаються з приводу нерухомого майна. Методи. У ході дослідження активно використовується структурно-функціональний метод посередництвом якого здійснюється диференціація рівнів конфліктів як детермінант конфлікту способів захисту суб'єктивних цивільних прав, а також визначається характер їх впливу на протиставляння способів захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно. Методи аналізу та синтезу використані для визначення правової природи конфлікту у цілому, а також окремих форм конфлікту способів захисту суб'єктивних цивільних прав на нерухоме майно. Результати. Визначається, що конфлікти способів захисту суб'єктивних цивільних прав можуть ґрунтуватися на двох рівнях конфліктів – соціальному, що отримав юридичну форму, а також конфлікті правового регулювання цивільних відносин. Відносно останнього у цілому цивільне законодавство містить окремий набір інструментів, спрямованих на вирішенні колізій, що орієнтуються на «ранжування» регулятивних засобів за їх юридичною силою. Тим не менше, навіть сьогодні можна зустріти конфлікти правового регулювання відносин з приводу нерухомості, які безпосередньо впливають на порядок захисту прав учасниками майнового обороту. Висновки. Актуальність феномену конфлікту способів захисту суб'єктивних цивільних прав була виведена на новий рівень практикою вищих судових інстанцій подальший розвиток якої може у кінцевому рахунку призвести до формування повноцінної прецедентної системи щонайменше у сфері правозастосування. Адже усунення конфліктів на такому рівні проблеми може призвести до формування чітких та уніфікованих юридичних треків вирішення спору з урахуванням конкретних практичних обставин, що, однак, неодмінно підніме питання дискреції позивача у виборі самої мети захисту, а також дискреції в обранні та конструюванні нових способів захисту своїх прав.

ВИКОРИСТАННЯ СИСТЕМ ВІДЕОКОНФЕРЕНЦЗВ’ЯЗКУ ЯК ІНСТРУМЕНТ ДІДЖИТАЛІЗАЦІЇ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА

2025-10-01T13:26:55+00:00

Стаття присвячена комплексному аналізу використання систем відеоконференцзв’язку як ефективного інструменту діджиталізації адміністративного судочинства України. Метою дослідження є всебічне вивчення сучасного стану та практики застосування підсистеми відеоконференцзв’язку в адміністративних судах, аналіз міжнародного досвіду та нормативно-правового регулювання її використання, визначення ключових переваг і недоліків, а також формулювання перспективних напрямів подальшого розвитку та удосконалення. У дослідженні використано формально-юридичний, порівняльно-правовий, системно-структурний та соціологічний методи, що дозволило здійснити всебічний аналіз ролі систем відеоконференцзв’язку як інструменту діджиталізації адміністративного судочинства. Результати дослідження. У роботі розкрито правові засади організації дистанційної участі учасників процесу, окреслено коло законодавчих актів, що регламентують відповідні процедури, та проаналізовано особливості їх практичного застосування. Досліджено європейські стандарти застосування відеоконференцій у судочинстві, що дозволило ідентифікувати їх ефективну модель організації та технічного забезпечення. Серед основних переваг дистанційних слухань зазначено підвищення ефективності, доступності та прозорості правосуддя, економію часу і ресурсів, забезпечення безпеки учасників процесу, а також можливість швидкого та гнучкого реагування судової системи на виклики цифрової ери та потреби громадян. Водночас визначено проблемні аспекти впровадження цієї підсистеми, зокрема технічні збої, нерівномірний рівень технічного забезпечення судів, недостатню підготовку персоналу, складнощі у забезпеченні конфіденційності та потребу вдосконалення процесуальних норм. Запропоновано науково обґрунтовані напрями оптимізації, що включають модернізацію технічної інфраструктури, гармонізацію національного законодавства з міжнародними стандартами, впровадження єдиних технічних вимог, підвищення рівня кібербезпеки та створення комплексних навчальних програм для суддів і персоналу. У висновках підсумовано, що реалізація цих заходів сприятиме розвитку електронного правосуддя в Україні, підвищенню ефективності адміністративного судочинства, забезпеченню рівного доступу до суду, зміцненню довіри до цифрових технологій у правовій сфері та створенню умов для більш прозорого і справедливого судового процесу.

КЛАСИФІКАЦІЯ ПОСАД ТА СИСТЕМА ОПЛАТИ ПРАЦІ В МИТНИХ ОРГАНАХ УКРАЇНИ: НОВІ ПІДХОДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

2025-10-01T13:27:03+00:00

Метою дослідження є правовий аналіз сучасної системи класифікації посад та оплати праці в митних органах України у контексті трансформації державної служби, імплементації європейських стандартів, а також запровадження компетентнісного підходу у кадровій політиці. Особливу увагу приділено дослідженню нормативно-правового змісту постанов Кабінету Міністрів України № 369 від 1 квітня 2025 року та № 618 від 23 травня 2025 року як ключових актів у процесі реформування інституційної моделі публічної служби.Методи. У дослідженні застосовано формально-юридичний метод для аналізу законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, зокрема зазначених вище постанов уряду; порівняльно-правовий метод – для зіставлення національного підходу з положеннями Рамки митних компетенцій Європейського Союзу; системно-структурний метод – для розкриття логіки побудови класифікаційної моделі; функціональний підхід – для встановлення зв’язку між посадовими функціями та оплатою праці.Результати. Установлено, що впровадження нової моделі класифікації посад державної служби, яка базується на функціональних сім’ях, рівнях посад,типах органів і юрисдикції, сприяє уніфікації кадрової системи та ефективності кадрового планування. У митних органах це дозволяє відобразити специфіку їх функціонального навантаження, а також впровадити розмежування посад за групами з урахуванням рівнів митних компетенцій. Важливим інструментом удосконалення кадрової політики визначено застосування Рамки митних компетенцій ЄС як методологічної основи.Висновки. Запровадження системи класифікації посад та оплати праці на нових засадах постає не лише як засіб організаційного упорядкування, а як вияв глибших процесів реформування публічної служби в Україні. У митних органах ця система створює основу для професіоналізації персоналу, впровадження управління за результатами та наближення до європейських стандартів публічного адміністрування. Нова модель сприяє підвищенню інституційної спроможності митної служби, що є критично важливим в умовах євроінтеграційного вектору держави. Реалізація цієї моделі потребує системної підтримки з боку НАДС, методичного супроводу, а також участі експертного і наукового середовища.

ВПЛИВ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ НА ТРАНСФОРМАЦІЮ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ТА СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ

2025-10-01T13:27:07+00:00

Сучасна юридична практика переживає фундаментальну трансформацію під впливом технологій штучного інтелекту (ШІ), що автоматизують рутинні завдання, вдосконалюють аналітику та створюють нові моделі надання юридичних послуг. Ця технологічна революція породжує гострий розрив між вимогами ринку праці до компетенцій юристів та застарілими підходами до їх підготовки в межах традиційних освітніх систем. Особливо актуальною ця проблема є для України, де процеси модернізації юридичної освіти не встигають за глобальними технологічними змінами, що створює ризик неконкурентоспроможності вітчизняних фахівців та гальмує цифрову трансформацію держави. Інертність освітньої системи у відповідь на виклики ШІ може призвести до підготовки юристів, чиї навички будуть частково нерелевантними вже на момент випуску, що вимагає негайного наукового осмислення та розробки дієвих стратегій реформування.Мета статті полягає у проведенні комплексного аналізу впливу штучного інтелекту на юридичну освіту, здійсненні порівняльного дослідження стратегій її трансформації в США, країнах Європи та Україні, а також у розробці науково обґрунтованої, адаптованої моделі модернізації системи підготовки юристів в Україні, яка б відповідала сучасним технологічним вимогам.Для досягнення поставленої мети було використано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів пізнання. Порівняльно-правовий метод застосовувався для зіставлення моделей реформування юридичної освіти в США, Європі та Україні. Формально-логічний метод дозволив проаналізувати зміст нормативно-правових актів та стратегічних документів, що регулюють освітню діяльність. Системний аналіз допоміг розглянути юридичну освіту як складну систему у її взаємозвʼязку із ринком праці та технологічним середовищем. Метод синтезу був використаний для узагальнення отриманих даних та формування цілісної гібридної моделі реформування. Інституційний аналіз застосовувався для вивчення ролі професійних асоціацій (ABA), наднаціональних органів (Рада Європи) та державних інституцій у процесі трансформації.В результаті дослідження виявлено, що у відповідь на виклики ШІ у світі сформувалися дві основні моделі трансформації юридичної освіти. Перша - американська, ринково-орієнтована, що характеризується швидким впровадженням практичних курсів з Legal Tech, обчислювального права та підприємництва в провідних університетах за активної підтримки професійних асоціацій. Друга європейська, регуляторно-орієнтована, де акцент робиться на розробці етичних та правових рамок використання, що знаходить відображення в освітніх програмах, спрямованих на підготовку юристів, здатних працювати в умовах нового складного регулювання. Аналіз стану справ в Україні виявив суттєве відставання: ключові стратегічні документи з реформування юридичної освіти були розроблені до «буму» генеративного ШІ і не містять конкретних положень щодо інтеграції технологій. Ініціативи носять точковий, «низовий» характер і не є частиною системної державної політики.У висновку, просте копіювання західних моделей є неефективним для України. Натомість пропонується гібридна випереджувальна модель трансформації юридичної освіти, що складається з двох компонентів: 1) Впровадження обовʼязкового базового модуля «Цифрова правова грамотність» для студентів молодших курсів, що охоплює основи Legal Tech, етику ШІ, роботу з цифровими доказами та кібербезпеку. 2) Створення гнучких міждисциплінарних сертифікатних програм на старших курсах у партнерстві університетів, ІТ-кластерів та юридичних фірм, орієнтованих на специфічні потреби ринку («AI для публічного адміністрування», «Legal Tech для судового процесу»). Ця модель дозволить забезпечити масовий базовий рівень технологічної компетенції та гнучко готувати спеціалізованих фахівців, сприяючи конкурентоспроможності українських юристів.

ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

2025-10-01T13:27:12+00:00

У статті поставлено за мету дослідження правових засад реалізації принципів кримінального провадження в умовах воєнного стану. Для досягнення поставленої мети та отримання об'єктивних результатів було застосовано комплекс загальнонаукових та спеціально-правових методів, а саме: діалектичний, системно-структурний, формально-юридичний та метод аналізу і синтезу. Результати та висновки такої діяльності. У статті виконано комплексне дослідження сутності принципів кримінального процесу, визначено їх роль як базових орієнтирів у функціонуванні системи правосуддя. Здійснено узагальнення наукових підходів до розуміння принципів кримінального провадження, розкрито їх регулятивну, гарантійну та системоутворюючу функції. Визначено, що саме в період дії воєнного стану принципи набувають особливого значення як засіб забезпечення балансу між публічними інтересами держави та охороною прав і свобод людини.Проаналізовано особливості правового регулювання кримінального процесу у воєнний час, визначено напрями трансформації процедурних норм та механізмів реалізації основоположних принципів. Здійснено характеристику проблем, пов’язаних з обмеженням доступу до правосуддя, ускладненням збирання доказів, визначенням територіальної підсудності та організацією судових засідань в екстремальних умовах. Виконано аналіз особливостей тлумачення й застосування окремих процесуальних норм, здійснено оцінку їх впливу на гарантії прав людини. Узагальнено, що функціонування кримінального провадження в умовах воєнного стану потребує не лише нормативного врегулювання, а й постійного доктринального осмислення, аби уникнути девальвації основоположних принципів правосуддя. Дослідження підтверджує необхідність пошуку оптимального балансу між захистом державних інтересів і забезпеченням фундаментальних прав людини.

ОКРЕМІ ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ПРАВ ВРАЗЛИВИХ ОСІБ

2025-10-01T13:27:17+00:00

Метою статті є здійснення комплексного юридичного аналізу нормативно-правових засад та практичних механізмів забезпечення ефективності принципів кримінального провадження для вразливих учасників кримінального процесу в Україні, виявлення наявних прогалин та ризиків і обґрунтування рекомендацій щодо їх усунення з урахуванням особливостей ролей учасників кримінальних процесуальних правовідносин. Методи. Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові та спеціально правові методи, зокрема діалектичний, формально-юридичний (догматичний), герменевтичний, метод системного аналізу, метод теоретичного узагальнення.Результати. На основі аналізу національного законодавства, практики правозастосовної діяльності судів, доктринальних джерел та емпіричних спостережень:окреслено принцип рівності учасників кримінального процесу як можливості осіб не лише брати участь у провадженні, а й ефективно впливати на його хід керуючись своїми законними інтересами;ідентифіковано ключові категорії вразливих учасників (підозрювані / обвинувачені з психічними чи інтелектуальними порушеннями, неповнолітні, особи з інвалідністю, іноземці/особи, які не володіютьдержавною мовою, травмовані потерпілі) та їхні специфічні процесуальні потреби;проаналізовано нормативно-правову базу й практику, виявлено фрагментарність регулювання спеціальних заходів для підозрюваних у порівнянні зі свідками та нестачу чітких процедур оцінки вразливості;досліджено механізми забезпечення рівності учасників та сторін провадження (залучення перекладача, адаптовані процедури, документування заходів) та вимог до них);Висновки. Належне дотримання права вразливих учасників кримінального провадження є елементом права на судовий захист, принципів доступності правосуддя та рівності учасників провадження. Відсутність єдиного визначення поняття «вразливі особи» у процесуальному законодавстві спричиняє фрагментарність правового регулювання й ускладнює його застосування. Аналіз чинних норм і практики свідчить про існування різних видів процесуальних вразливостей, кожна з яких потребує специфічних гарантій. Наявна нормативна база лише частково забезпечує захист таких осіб і містить суттєві прогалини.

РОЛЬ СУБ’ЄКТІВ ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ СПРАВЕДЛИВОГО ПРАВОСУДДЯ В СУДАХ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ

2025-10-01T13:27:22+00:00

Метою цієї статті є дослідження ролі та значення суб’єктів запобігання корупції у забезпеченні справедливого правосуддя в судах першої інстанції України з урахуванням міжнародних стандартів, практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) та сучасних викликів. Методи. У процесі дослідження було застосовано загальнонаукові методи: аналіз та синтез (для вивчення окремих елементів системи запобігання корупції та їх взаємозв’язку), системно-структурний (при розгляді діяльності ВАКС, НАБУ, САП, судів як взаємопов’язаних елементів), а також метод функціонального аналізу при оцінці функцій кожного суб’єкту запобігання та метод кейс-стаді при аналізі конкретних корупційних справ. Результати. В Україні, де боротьба з корупцією є умовою європейської інтеграції, особливого значення набуває ефективна взаємодія між суб’єктами запобігання корупції та судами першої інстанції, які є основною ланкою судочинства. У статті зазначено, що суди першої інстанції є ключовою ланкою у здійсненні правосуддя та забезпечують безпосередню реалізацію права на справедливий суд. Проаналізовано конкретні справи Європейського суду з прав людини та як результат виявлено, що суди першої інстанції фактично стали інструментом політичного тиску чи формального виконання рішень виконавчої влади, що суперечить принципу верховенства права. Справедливе правосуддя можливе лише за умов незалежного суду, рівності сторін та реального забезпечення прав обвинуваченого, а також підтвердила, що політичні права (зокрема свобода слова на виборах) мають особливий захист у демократичному суспільстві. Аналізуючи систему суб’єктів запобігання корупції при забезпеченні справедливого правосуддя, автор доходить висновку що корупція в судах та серед правоохоронців підриває довіру суспільства до держави, тому саме діяльність прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, Національного антикорупційного бюро, Вищого антикорупційного суду України є ключовою гарантією дотримання принципу верховенства права, а розподіл функцій між суб’єктами забезпечує баланс і контроль. Висновки. Справедливе правосуддя неможливе без дійової системи запобігання корупції. Система суб’єктів запобігання корупції в Україні відіграє стратегічну роль у забезпеченні справедливого правосуддя. Їх значення полягає у гарантуванні незалежного розслідування та судового розгляду справ щодо високопосадовців; створенні умов для прозорості та підзвітності суддів і чиновників; зміцненні довіри громадян та міжнародних партнерів до українського правосуддя.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДІЯЛЬНОСТІ ВИЩОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО СУДУ (У СТАТИСТИЧНИХ ПОКАЗНИКАХ)

2025-10-01T13:27:26+00:00

Метою дослідження є аналіз діяльності Вищого антикорупційного суду за допомоги статистичних показників з метою оцінки результатів його роботи. Задля цього буде приділено увагу: 1) показникам діяльності ВАКС у 2024 році; 2) показникам діяльності ВАКС у першому півріччі 2025 року; 3) рівню довіри населення до Вищого антикорупційного суду у різні роки; 4) тривалості розгляду справ ВАКС. Методи. У дослідженні використано статистичний метод збору, обробки та аналізу даних щодо діяльності ВАКС. Крім того, використовувались інші методи наукового пізнання (аналіз та синтез, індукція та дедукція, герменевтика, прогнозування тощо). Дотримано принципи об’єктивності, системності та конкретності дослідження. Результати. Аналіз статистичних показників свідчить про зростання навантаження на суддівський корпус та поступове підвищення ефективності розгляду справ, зокрема у першому півріччі 2025 року. Позитивною тенденцією є збільшення кількості вироків та підвищення частки рішень, ухвалених по суті заявлених вимог. Хоча ВАКС було створено як ключовий елемент системи інституційної протидії корупції в Україні, рівень довіри населення до нього залишається невисоким. Це пояснюється як суб’єктивними чинниками (до прикладу, недовіра до судової влади в цілому), так і об’єктивними проблемами (кадровий дефіцит, організаційні проблеми у діяльності суду). Тривалість строку розгляду справ створює ризики спливу строків давності притягнення осіб до кримінальної відповідальності, що прямо впливає на ефективність боротьби з корупцією. Висновки. Аналіз статистичних показників дозволяє дійти висновку щодо неповного досягнення цілей та задач, що обумовлювали створення Вищого антикорупційного суду. Окрім висвітлених у науковому дослідженні статистичних показників, можуть використовуватись і інші, які додатково відображатимуть діяльність Вищого антикорупційного суду.

РОЛЬ ІНСТИТУЦІЙ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У КОНТРОЛІ ЗА ДІЯЛЬНІСТЮ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ

2025-10-01T13:27:31+00:00

У статті поставлено за мету дослідження правових ролі інституцій громадянського суспільства у контролі за діяльністю правоохоронних органів. Для досягнення поставленої мети та отримання об'єктивних результатів було застосовано комплекс методів наукового дослідження, а саме: аналітичний метод, системно-структурний, метод узагальнення, формально-юридичний та метод кейс-стаді (case-study). Результати та висновки такої діяльності. У статті проаналізовано правові та організаційні засади участі інституцій громадянського суспільства у здійсненні контролю за діяльністю правоохоронних органів. Здійснено узагальнення підходів до визначення поняття правоохоронних органів, окреслено характерні риси та завдання їх діяльності у сфері забезпечення правопорядку, захисту прав і свобод людини. Визначено, що відсутність єдиного нормативного підходу до розуміння змісту терміна «правоохоронні органи» створює підґрунтя для різних тлумачень і ускладнює окреслення меж їх компетенції. Особливу увагу приділено проблематиці громадського контролю, що виступає невід’ємним елементом системи стримувань і противаг у демократичній державі. Виконано дослідження загальних правових механізмів, які створюють умови для залучення громадськості до процесів оцінки ефективності та законності діяльності правоохоронних органів. Здійснено аналіз форм реалізації громадського контролю: від участі у роботі дорадчих органів і проведення публічних консультацій до моніторингу місць несвободи, незалежних журналістських розслідувань та правозахисної діяльності. У роботі наведено приклади практичної діяльності інституцій громадянського суспільства, що підтверджують їх здатність забезпечувати незалежний контроль, впливати на вироблення державної політики та ініціювати правові й організаційні зміни. Проаналізовано інноваційні моделі співпраці між державними структурами та громадськими організаціями, які дозволяють поєднувати інституційну потужність держави з активністю й професійністю громадянського суспільства. Визначено, що такий симбіоз сприяє запобіганню зловживанням, викоріненню корупційних практик, посиленню захисту прав людини та формуванню довіри населення до правоохоронних органів. Здійснено характеристику ключових завдань громадського контролю, які полягають у зміцненні законності, підвищенні ефективності функціонування органів влади, формуванні правової культури та утвердженні демократичних цінностей. Узагальнено, що діяльність інституцій громадянського суспільства виходить за межі суто наглядових функцій, адже вона поєднує правозахисний, моніторинговий, аналітичний, адвокаційний та просвітницький виміри. Підкреслено, що громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів є важливою умовою утвердження верховенства права, розвитку демократичної правової держави та становлення дієвої моделі взаємодії держави і суспільства.

ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ МІЖНАРОДНОГО МОРСЬКОГО ПРАВА В ЧОРНОМУ МОРІ В УМОВАХ ЗБРОЙНОГО КОНФЛІКТУ В УКРАЇНІ

2025-10-01T13:27:35+00:00

Мета. Стаття присвячена комплексному аналізу міжнародно-правового статусу Чорного моря та наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України у морському вимірі. Особливу увагу приділено питанням свободи судноплавства, режиму напівзамкнутих морів, незаконної блокади портів, мінної небезпеки, функціонуванню «зернових коридорів», а також ролі міжнародних організацій та судових інституцій у забезпеченні верховенства міжнародного морського права. Методи. У дослідженні використано загальнонаукові та спеціально-правові методи: системний і порівняльний аналіз, історико-правовий підхід, метод формально-юридичної інтерпретації, а також аналіз практики міжнародних судових органів (ITLOS, арбітражів за UNCLOS, Міжнародного суду ООН). Застосування комплексного підходу дозволило виявити взаємозв’язок між нормами універсального морського права та спеціальними договірними режимами, а також визначити прогалини у сучасному міжнародному регулюванні. Результати. Встановлено, що агресія Російської Федерації у Чорному морі супроводжується системними порушеннями міжнародного морського та гуманітарного права, включаючи незаконну блокаду портів, напади на цивільні судна, мінування акваторій та анексію морських просторів. Дослідження доводить, що навіть у кризових умовах міжнародне право залишається дієвим інструментом: приклади «зернової угоди», рішень ITLOS та санкцій ЄС підтверджують здатність міжнародних структур підтримувати функціонування правового порядку. Проаналізовано використання Україною міжнародних судових механізмів для захисту своїх морських прав та формування доказової бази майбутньої відповідальності Російської Федерації. Висновки. Аналіз ситуації у Чорному морі свідчить про необхідність посилення ефективності міжнародного морського права у кризових умовах. Виклики, пов’язані з блокадою, мінною загрозою та обмеженням свободи судноплавства, потребують вироблення дієвих міжнародно-правових механізмів, здатних гарантувати належне виконання норм морського права. Досвід «зернових коридорів» довів можливість формування інноваційних правових механізмів у воєнний час. Роль міжнародних організацій і судових інституцій є вирішальною для збереження верховенства права, тоді як стратегія України підтверджує, що правові засоби залишаються дієвим шляхом захисту національних інтересів навіть у період збройної агресії.

ТРАНСКОРДОННА ЗЛОЧИННІСТЬ: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА РОЛЬ У ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

2025-10-01T13:27:39+00:00

У статті поставлено за мету дослідження поняття, ознаки та ролі транскордонної злочинності у глобалізації транснаціональної злочинності. Для досягнення поставленої мети та отримання об'єктивних результатів було застосовано комплекс методів наукового дослідження, а саме: формально-логічний метод, системно-структурний метод, порівняльно-правовий метод, метод аналізу й синтезу, прогностичний метод. Результати та висновки такої діяльності. У статті обґрунтовано, що транскордонна злочинність становить складне соціально-правове явище, яке поєднує ознаки організованої злочинної діяльності та водночас виступає базовою платформою для формування транснаціональних кримінальних мереж. Транскордонна злочинність характеризується високим рівнем мобільності, конспіративності, здатністю інтегруватися у легальні економічні структури та активно використовувати сучасні технології, що ускладнює її ідентифікацію й протидію. Наявність чіткої організаційної структури, стабільних каналів взаємодії та використання корупційних механізмів підсилюють її стійкість і вплив на національну та міжнародну безпеку. Доведено, що поширення транскордонної злочинності зумовлене низкою соціально-економічних, політичних та правових факторів, серед яких слід виділити глобалізацію, технологічний розвиток, збройні конфлікти, слабкість міжнародних механізмів протидії та тінізацію економіки. Транскордонна злочинність створює основу для глобалізації транснаціональних злочинних практик, інтегруючи локальні схеми у міждержавні кримінальні мережі, що зумовлює посилення взаємозалежності злочинних угруповань у світі та формує серйозні виклики для держав і міжнародних інституцій. Ефективна протидія цьому явищу потребує вдосконалення національного законодавства, зміцнення інституційної спроможності правоохоронних органів, активної міждержавної координації та використання глобальних механізмів співпраці у сфері безпеки.